Демократія - Кондоліза Райс
Різні також політичні обставини в регіоні — інституційний ландшафт. Якщо ми згадаємо про схему, згадану у вступі, то на Близькому Сході є країни всіх категорій. Лівія — це історія хаосу після повалення тоталітарного культу особистості. Там було обмаль інститутів, вартих згадки, а нові ще не були на плаву. Єгипет і Туніс отримали різні результати після повалення авторитарних президентів. Першим тепер керують військові, а другий став квазі-демократичною державою з новою інфраструктурою інститутів, які намагаються вижити. Ірак пробує запустити молоді інституції за умов складніших безпекових викликів і політичної роздрібненості. У монархів Саудівської Аравії, Бахрейну, Кувейту, Йорданії, Марокко, Катару, Оману, ОАЕ різний рівень толерантності до інакодумства та політичної активності, і це відбивається на інституційному ландшафті. Тож важливо зрозуміти не лише позиціонування держави сьогодні, але й те, які компоненти можуть їй знадобитися для кращого завтра.
А може, ще не час дбати про демократичне майбуття Близького Сходу? В регіоні одночасно відбуваються два перевороти. Перший схожий на повстання, що трапляються в усьому світі, де людям урвався терпець щодо авторитарних, корумпованих режимів, які не дбають про народ. Це джерело невдоволення наснажило Арабську весну, під час якої було повалено уряди в Єгипті й Тунісі та розпочато громадянську війну в Сирії. Сьогодні завдяки соціальним медіа всі хатні справи виносяться на люди. Невдоволення, як пожежа, перетинає кордони. Але є на Близькому Сході й своя особливість: на тлі регіональної війни на друзки розлітається вся система державних кордонів.
Халепою для Близького Сходу є складна політична географія. Єгипет має багатовікову історію. Сучасний Іран був колись стрижнем Перської імперії, а Туреччина — центром Оттоманської імперії. Ці держави мають сильну й усталену національну ідентичність. А інші в цьому регіоні з'явилися внаслідок дипломатичних заходів на початку XX ст. Коли наприкінці Першої світової війни Оттоманська імперія розвалилася, її чотирьохсотлітня система урядування на Близькому Сході зруйнувалася. Країни-переможниці у тій війні — Британія та Франція — вторглися в утворений вакуум і перерисували кордони, нехтуючи історичними складнощами на теренах. Унаслідок цього сформувалися сучасні кордони Іраку, Сирії, Лівану, Йорданії й того утворення, що тоді називалося Палестиною. Монархи й диктатори утримували ці держави-конструкти у своїх межах. Довільно проведені лінії перетинали віросповідні й етнічні ареали, залишаючи мішанку з курдів, мусульман-шиїтів та мусульман-сунітів, вкраплень християнських груп та інших меншин у межах нових кордонів або й на самій лінії розмежування.
Часто-густо керівництво не пасувало до етнічно-релігійної мішанки. Іраком спочатку правив сунітський король, а потім сунітський диктатор Саддам Хусейн, хоча 60 % населення було шиїтами. Правляча сім'я в Бахрейні — суніти, а 70 % населення — шиїти. Схід Саудівської Аравії — 10 % країни і нафтоносний район — заселений переважно шиїтами. Впродовж усієї історії сунітські монархи нехтували потребами населення, через що ширилася недовіра. Башар аль-Ассад — алавіт (алавіти — нечисленна шиїтська секта). А сирійське населення складається з приблизно 75 % сунітів і 13 % курдів. Склад ліванського населення: 27 % сунітів, 27 % шиїтів, 40 % християн[106]. Керування країною здійснюється за усталеною формулою. Президент має бути християнином, прем'єр — сунітом, спікер парламенту — шиїтом. Ліванська шиїтська «Хезболла», тобто «Партія бога», переважає на півдні країни й у великій частині Бейрута. Достоту вона є відгалуженням іранського Корпусу вартових революції й одержує накази, гроші та духовну підтримку з Тегерана.
Картина ускладнюється стосунками між шиїтським Іраном і Саудівською Аравією, найважливішою сунітською державою. Сунітські правителі — і в цьому є рація — звинувачують Іран у заохочуванні розвалу їхніх держав, у спробі побудувати «шиїтський півмісяць» від Середземномор'я до Перської затоки[107]. Вони засуджують інфільтрацію, як вони це називають, перського Ірану в арабські справи, і кожна сторона це протистояння може простежити до початків ісламу. І хоча особливої любові між арабами-шиїтами та іранцями немає, сунітські лідери намагаються зібрати їх докупи, скрізь убачаючи іранський вплив. У результаті вибухнула війна чужими руками в Ємені, де іранські союзними протистояли Саудівській Аравії та ОАЕ. У Сирії, Іраку, Ємені, Лівані регіональні держави змагалися за вплив, ускладнюючи й без того вибухонебезпечну внутрішню політичну ситуацію.
Тож як можна порушувати питання демократії, коли Близький Схід палає? Чому б не почекати, доки регіональні війни й конфлікти не вщухнуть? Відповідь на ці запитання в тому, що люди в регіоні можуть виявитися не такими терплячими. Стримувана фрустрація Арабської весни нікуди не поділася. Економічний ландшафт із повільним зростанням та низькими цінами на нафту спонукає до змін. Населення Близького Сходу молоде, й останні опитування свідчать, що воно невдоволене статусом-кво: понад дві третини арабської молоді вважає, що їхні лідери мають більше робити для покращення прав і свобод[108]. Саме тепер формується ландшафт майбутнього в Тунісі, Єгипті, Іраку, державах Перської затоки. Колись і до Сирії прийде мир, і в цій країні сформуються інституційні рамця.
Найважливіше те, що аргумент на користь потреби демократії на Близькому Сході так само сильний, якщо не сильніший, ніж будь-де у світі. Це найкраще відбито у знаменному маніфесті арабських інтелектуалів[109].
Арабський звіт 2002 року про розвиток людини висвітлив страшну картину майбутнього Близького Сходу. Написаний арабськими соціологами й академічними вченими звіт попереджав про близьку кризу, якщо регіональні лідери не звернуть увагу на три аналітичні розриви, а саме: свободу, права жінок, знання. Дослідники порівняли поступ в арабському світі з розвитком азійських тигрів і, на диво, Ізраїлю. В резюме «Мідл Іст квортерлі» йшлося: «Стрижневий засновок доповіді: бідність — не тільки справа прибутку»[110]. У резюме зацитовано Надера Ферґані, основного автора доповіді: «Невільна людина — бідна. Безправна жінка — бідна. Людина без доступу до знань — бідна». І на завершення: «За всіма дими критеріями арабський регіон, навіть у найбагатших зонах, можна назвати збіднілим».
Отже, доповідь визначала поступ у розвитку не за економічними показниками, а за рівнем соціально-політичної свободи. Це був зрозумілий месидж арабським лідерам: змінюйтеся або продовжуйте своє відставання від світу.
Уперше я прочитала Арабський звіт про розвиток людини, коли мою увагу звернув на нього працівник Ради національної безпеки. На мене справили враження його щирість і кількість порушених табу. Якось уранці я захопила з собою копію звіту до Овального кабінету. «Пане президенте, вам варто це прочитати», — сказала я. Потім я роздала примірники іншим, зокрема Дональду Рамсфельду, Коліну Павеллу, міністрам оборони і закордонних справ. Це був не єдиний, але дуже важливий фактор у формуванні Порядку денного свободи — ми вважали,
