Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр. - Ярослав Юрійович Тінченко
Української Держави передавалися історичні традиції розформованих на території України навесні 1918 р. авіаційних загонів російської армії. Проте серпневі нововведення затрималися ненадовго, і вже з наступного місяця дивізіони та загони застосовували одночасно старий номер і нову назву (1-й Волинський, 2-й Подільський, 3-й Херсонський тощо).
Раз по раз з України в напрямку Дону вирушали ешелони авіаційного майна. Деякі авіатори ледь не спеціально вступали на українську військову службу, щоб потім із цінним майном перейти до білих. Наприклад, полковник Іван Степанов був зарахований до інспекції Повітряного флоту 8 серпня 1918 р., а вже 23 серпня від’їхав на Дон, очолюючи ешелон авіаційного спорядження. Від масової втечі льотчиків стримувала лише відсутність справних літаків, з появою яких вони відлітали до білогвардійців. Такий стан справ навіть став своєрідною «традицією».
За документацією, у складі авіації Української Держави мало нараховуватися 336 літаків, фактично ж налічувалося 193 (з них 4 — важкі бомбардувальники «Ілля Муромець») і майже половина їх — несправні, що використовувалися з 1915–1917 рр. і потребували дрібного чи й капітального ремонту. Другу частину становили нові літаки, розібрані та спаковані у ящики, і до багатьох із них не було моторів. Так, станом на вересень
1918 р. з 11 літаків 6-го Полтавського авіаційного дивізіону чотири вимагали капітального ремонту, один уже перебував у ремонті, один стояв без мотору, а п’ять — не складені. З 13 літаків 7-го Харківського авіаційного дивізіону вісім ремонтувалися, а решта залишалися нерозпакованими.
По відновленні і складанні літаки, як уже зазначалося, дезертирували до білогвардійців. Приміром, 16 вересня 1918 р. командир 3-го Херсонського авіаційного дивізіону, уславлений російський льотчик сотник Євген Руднєв організував колективний перельот восьми дієвих літаків з Одеси до Єкатеринодара. Крім Є. Руднєва машини пілотували військові льотчики сотники Вадим Надєждін, Володимир Камінський, Костянтин Савелов, хорунжі Олексій Камінський, Шевчук, морський льотчик лейтенант Сергій Яригін, хорунжий льотчик-дозорець Стефан Васильєв та інші.
16 жовтня 1918 р. було встановлено офіційне поштово-повітряне сполучення між Києвом та Новочеркаськом — столицею Війська Донського. Відповідальним за нього був командир 7-го Харківського авіаційного дивізіону полковник Роман Шоманський24. Але він, певно, після відльоту до Новочеркаська, повертатися в Україну не збирався, оскільки ще 15.09.1918 був зарахований до складу білогвардійської Добровольчої армії25.
Услід Р. Шоманському налагоджувати «офіційне поштово-повітряне сполучення» відправилися й інші льотчики цього підрозділу. Наприкінці жовтня 1918 р. у розпорядження Добровольчої армії на щойно зібраних «Ньюпорах-ХХІІІ» перелетіли сотник М. Бафталовський і хорунжий Т. Боровий26.
Літаки 1-ї бойової авіаційної групи російської армії, деякі з яких у 1918 р. потрапили до складу 2-го Волинського авіаційного дивізіону Повітряного флоту УНР.
Фото з видання: Летающие тузы. Российские асы Первой мировой войны. — Москва, 2006
Решта офіцерів 7-го Харківського авіаційного дивізіону, яким не дісталося справних літаків, вирушали на Дон своїм ходом. Ще у жовтні 1918 р. у напрямку Новочеркаська поїздом виїхав військовий льотчик сотник Віктор Янковіус. А до середини листопада тут майже не лишилося старшин і дієвих апаратів, тож і сам дивізіон припинив існування.
Зі складу 8-го Катеринославського авіаційного загону до білогвардійців перелетів значковий Микола Кисилевич, а з жовтня 1918 р. у розпорядженні командування Донської армії опинився й командир цього підрозділу військовий старшина Дмитро Коровніков. З 1-го Волинського авіаційного дивізіону до білих дезертирували заступник командира значковий І. Лойко та льотчик-дозорець значковий Зуєв.
За таких умов українських патріотів, що служили в авіації, поступово усували з посад, а потім відправляли у відставку. Так сталося з інспектором авіації Олександром Наконечним, командиром 3-го Київського авіаційного парку Федором Кудрею та іншими. Льотчик-підстаршина Лев Скурський, який утік з Радянської Росії та вступив до винищувального загону 7-го Харківського авіаційного дивізіону, був незабаром звільнений, причиною чого стала відсутність старшинського звання.
Доля єдиної по-справжньому бойової авіаційної частини Української Держави — 1-го Українського армійського авіаційного загону — також була поставлена під удар. Наказом Військової офіції ч. 77 від 12.07.1918 його передавали зі складу Окремої Запорізької дивізії до Катеринославського (за місцем розташування) авіаційного дивізіону в якості 2-го гарматного, але із дислокацією у Слов'янську 27. Причому в стройовому відношенні загін ще певний час підпорядковувався командуванню дивізії, а в адміністративному — командирові дивізіону військовому старшині Дмитру Коровнікову.
Між командуваннями підрозділів виникли натягнуті стосунки. Олександр Єгоров намагався уникати спілкування з Дмитром Коровніковим, який, за сприяння інспектора авіації Харківського району військового старшини Тимофія Гаусмана, уперто робив спроби «русифікувати» загін. Одним із методів досягти цього стало припинення будь-якого матеріально-технічного та продовольчого постачання.
Командир 8-го Катеринославського авіаційного дивізіону військовий старшина Дмитро Коровніков, фото 1920-х років. Фото з видання: Жуменко В. Белая армия, фотопортреты русских офицеров, 1917–1922. —2007
Крім того, Д. Коровніков перепризначав старшин 1-го Українського авіаційного загону до інших підрозділів свого дивізіону. За таких умов військові льотчики та льотчики-дозорці почали залишати загін. У вересні 1918 р. 2-й гарматний авіаційний загін спробували офіційно розформувати, створивши замість нього 46-й авіаційний. Щоправда, через часткове підпорядкування штабу Окремої Запорізької дивізії скасувати підрозділ без наказу звідти виявилося неможливим. У результаті 1-й Український авіаційний загін, незважаючи на численні перешкоди, вдалося зберегти аж до початку очолюваного Директорією Протигетьманського повстання, яке спалахнуло в Україні 15 листопада 1918 р.
Прихильники нової влади виявилися і у кількох авіаційних підрозділах Повітряного
