Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Конфлікт Брюховецького та Мефодія став центральною сюжетною лінією політичної боротьби в Лівобережній Україні. Причому дуже швидко стає очевидним, що він не втримується в рамках приватної суперечки двох вельми честолюбних і водночас рівнозначно нерозбірливих у засобах досягнення своєї мети типових діячів Руїни. Мефодій у конфлікті з гетьманом виступав не як особистий його недруг, а як лідер певних політичних сил, опозиційних гетьманським планам. Тому досить банальна за своєю суттю боротьба за владу втягнула у свій вир чималі сили суспільства та призвела до тяжких наслідків для долі української державності.
Як Брюховецький, так і Мефодій для досягнення перемоги над супротивником намагалися опертися на Москву. Вже з осені 1663 року гетьман неодноразово декларував про своє бажання їхати до царської столиці, «бачити пресвітлі царські очі», плекаючи при цьому потаємні надії «на Москві власти прибавлівать». Однак через складність ситуації в Україні, загрози широкомасштабного воєнного конфлікту з поляками та військами правобережного гетьмана ні в цьому, ні в наступному році зробити йому це так і не вдалося. Натомість на початку 1665 року до Москви вирушив його опонент єпископ Мефодій.
До царської столиці єпископ прибув не з порожніми руками. По приїзді він подав до Малоросійського приказу досить значну за обсягом записку, у якій викладав проект реформ державного устрою гетьманату. Він пропонував вивести з–під підпорядкування гетьмана та старшини жителів українських міст, у конфліктах гетьманської адміністрації з міщанами російському урядові підтримувати останніх, а кошти, що збирає гетьман з них, негайно і в повному обсязі залучити до царської казни. Крім того, єпископ радив налагодити ефективний контроль за фінансовою діяльністю гетьманату, задля того щоб зібрані кошти йшли на виплату утримання козакам, царським ратникам, а не на збагачення гетьмана та старшини. Проект Мефодія передбачав також істотне посилення військової присутності Росії на терені Лівобережжя. До реалізації своїх планів єпископ радив приступити негайно, для чого просив виділити йому близько півтори тисячі стрільців на чолі зі знатним боярином і дяком, щоб, прибувши до України, йому було «надійно говорити з гетьманом».
Як бачимо, своєю радикальністю проект Мефодія виходить навіть за рамки сучасних йому московських бажань щодо підпорядкування своїй владі Лівобережної України. Таким чином, цей проект відкривав нові перспективи для російської політики в цій сфері та водночас ставив під сумнів плани українських політиків щодо зміцнення гетьманської влади. Саме тому пропозиції Мефодія стали відправними пунктами при виробленні сумнозвісних Московських статей 1665 року.
Але царський уряд не наважився силою впроваджувати проект, як це радив єпископ. Навесні 1665 року Брюховецький повідомив про свій твердий намір прибути до Москви, і уряд Олексія Михайловича постановив за ліпше вирішити проблему в рамках даного візиту. Дійсно, 11 вересня 1665 року Іван Брюховецький першим з українських гетьманів прибув до Москви на чолі величезного посольства, як було вже сказано вище, сподіваючись у такий спосіб «власті собі прибавлівать». Проте зовсім іншими були наміри царського уряду. Після урочистого прийому та аудієнції у царя, 15 вересня розпочалися переговори гетьмана з главою Малоросійського приказу боярином П. Салтиковим. Одразу ж представник царського уряду хотів записати в договір ті положення, які містились у проекті Мефодія, зокрема щодо підпорядкування українських фінансів царській казні. Гетьман, як раніше, так і тепер, будь–шо намагався не допустити цього. Зав’язалися тривалі дискусії. Документи фіксують, що ще 20 вересня Брюховецький переконував бояр, що «денежного сбору с малороссийских жителей в казну великого государя обирать отнюдь не мочно, да и заводить того ныне не надобно, потому время воинское и шаткое, поставят себе в оскорбление, и чаят от того шатости». Однак проект Мефодія міцно засів у головах російських політиків. До того ж і сам епископ був незримо присутнім на переговорах у Малоросійському приказі. До складу гетьманської делегації входили його однодумці — київський полковник В. Дворецький та генеральний писар С. Гречаний, які, прибувши до Москви, відверто перейшли в опозицію до гетьмана.
Розуміючи програшність своєї позиції і намагаючись не втратити довіру царського уряду, 11 жовтня Брюховецький був змушений погодитися на те, щоб податки, зібрані з українських міщан і селян гетьманською адміністрацією, відтепер надходили до царської казни. Проте й така поступка гетьмана не в повній мірі влаштовувала московських політиків. Тому до остаточної редакції статей вони внесли істотну поправку: збирання й прийом податків покладалися не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких в Україні мала зрости більш як у два рази. Крім того, відтепер усе некозацьке населення українських міст і сіл підпорядковувалося царським воєводам. Намагаючись компенсувати моральні збитки за втрату владних повноважень, Олексій Михайлович нагородив Брюховецького боярським титулом, а старшин, які його супроводжували, пожалував дворянством. Після того як гетьман погодився підписати Московські статті, цар одружив його з донькою князя Д. Долгорукова, оскільки Іван Мартинович ще в 1663 році висловлював побажання «понята жену московського народу».
Не маючи змоги протидіяти московському тискові в захисті гетьманських прерогатив, Брюховецький прагнув хоч би як «віддячити» Мефодію і тому пропонував ввести до Московських статей положення, згідно з яким на Київську митрополію мав би призначатися московський ієрарх. Ось так політична недалекоглядність і превалювання приватних інтересів над суспільними призвели до подальшого просування російської монархії на шляху ліквідації української державності.
З тяжким серцем покидав Брюховецький Москву, усвідомлюючи, що ні боярський чин, ні посвоячення з московською аристократією не спроможні підняти його авторитет в очах українського суспільства після підписання Московських статей. Тому, залишаючи царську столицю, гетьман наполегливо клопотався про виділення йому там окремого двору, оскільки «неровно время займет и самого его люба там (тобто — в Україні) места не будет, чтоб ему было куды и самому приехать».
Політичне передчуття не обмануло Брюховецького. Довідавшись про новий українсько–російський договір і нові гетьманські титули,
