Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Юрія Хмельницького, митрополита Тукальського та Г. Гуляницького в першій половині 1664 року заарештували, привезли до Варшави й посадили до в’язниці в Мальборзі. 16 березня в Корсуні відбувся суд над Виговським. Його звинуватили в організації повстання і одразу ж розстріляли. Коли об’єктивно підходити до справи, то стає очевидним, що Тетеря був ворогом Виговського (і навпаки), але зводити смерть Виговського до інтриг Тетері наївно. Не піддягає сумніву, що Виговський готував протипольське повстання й, вірогідно, мав намір його очолити. Порушення ж законності лягає повністю на Маховського. До речі, в складеній перед смертю духівниці Виговський не звинувачував Тетерю.
Страта Виговського поглибила прірву між козаками та польськими військами. Садистські жорстокості Чарнецького, те, що він віддав населення України татарам як плату за допомогу, не могли врятувати становища. Повстання поширилося аж до Варшави. Тетеря тримався, основним чином, на татарській допомозі. До нього прибули близько 50 тисяч вояків з Бессарабії та Криму. Та вже в другій половині березня татари почали поступово розкривати свої наміри: відірвати Україну по Горинь від Польщі й підпорядкувати її кримському ханові Мухаммед–Гіреєві IV.
Правобережжя поглинав хаос. Стихійне повстання, поштовхом до якого стала також поява ватаг дейнеків (у XVIII столітті їх називали гайдамаками) та загонів Сірка між Дністром і Бугом у лютому 1664 року, зміцнене організаційно заходами Виговського на початку березня, з’єдналося з інтервенцією Брюховецького. Він разом з російськими військами перейшов Дніпро і взяв в облогу Чигирин, в якому зачинився Дорошенко. Військове щастя несподівано схилилося на бік Тетері, котрий завзято і вперто боровся за свій престол. Облогу Чигирина зняли, але Брюховецький утік до Канева. Сірка ледве не схопили в Бужині, з якого він пробився з великими втратами. Після битви під Каневом, остаточно не вирішеної, Сірко відійшов до Бугу, Брюховецький — на Лівобережжя. Чарнецький безмежно лютував — у Суботові, за свідченням козацького літописця, він викинув із склепу домовину Богдана Хмельницького та віддав місто на пограбування татарам. Правобережжя знову піднялося проти Тетері й поляків.
Гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Від короля він твердо вимагав переговорів з Москвою — їх затримка, на його думку, зміцнювала позиції татар, що намагалися захопити Україну. Канцлера Пражмовського Тетеря просив усунути кількох польських старост і підстарост, щоб таким чином звільнити частину території від утисків польської адміністрації.
Так минули травень і червень 1664 року. Тетеря усвідомлював, що однією з причин повстання є його особа, і хотів покласти булаву, але король не погоджувався на це, вважаючи його останньою реальною опорою на Правобережжі. В кінці липня — на початку серпня знову з’явилися Сірко й Косагов, вони зайняли Меджибіж, Бращав, Мотилів. Під Корсунем Косагова розбили, але міста повставали одне за одним — облога Ставиша військами Чарне- цького тривала понад чотири місяці. Місто взяли лише 20 жовтня. Вірними Тетері залишалися Чигирин, Корсунь, Черкаси, Біла Церква, не зрадили його й прихильники Остап Гоголь та наказний гетьман Михайло Ханенко. Ціле Побужжя і Подністров’я знову було в руках Тетері. Сірко відступив у степи. Бргоховецький кидався від одного міста до іншого
Десь на початку червня 1665 року козаки (як припускають, це були повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому захопивши чималі скарби й знищивши гетьманський архів. Тетеря зберіг клейноди і найважливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він відпустив од себе) на захід і в липні опинився в Польщі. Треба зауважити, що всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав.
Після втечі Тетері спокій в Україні не настав. Продовжувалася боротьба між Москвою і Варшавою за українські землі, які поступово входили також в орбіту татарської і турецької політики. І ці три сторони шукали і призначали слухняних собі маріонеткових гетьманів. Україна ж при цьому кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужинці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.
З 1665 року П. Тетеря знову проживав у Варшаві, але не забував про свою батьківщину. Він став членом Львівського Ставропігійського православного братства, якому подарував мощі святого Меркурія. Документи свідчать, що у 1669 році колишній гетьман виявляв бажання стати ченцем Києво–Печерського лаврського монастиря. Після оголошеної інфамії1 та баніції2 у червні 1670 року, за якими його міг будь–хто безкарно вбити як на території держави, так і поза її межами, Тетері довелося втекти з Польщі до Молдавії, а згодом — до Османської імперії. Очевидно, що там він розглядався турецьким султаном Мегмедом IV як один з претендентів на гетьманську посаду в Україні. Султан призначив Тетері щоденну пенсію (200 аспрів, або 40 флоренів) та вручив султанський прапор — санджак. Інформація, надана турецькому уряду П. Тетерею, досить занепокоїла польські урядові кола. До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. Мабуть, саме тому в квітні 1671 року Тетеря був отруєний польським агентом у Стамбулі. Найімовірніше, його поховали в одній з православних церков Адріанополя (зараз місто Едірне, Туреччина).
________
1 Інфамія — покарання у формі позбавлення честі й громадянських прав; у Речі Посполитій застосовувалася до шляхти за єресь, грабунки на дорогах, крадіжки.
2 Баніція — покарання, що полягає в оголошенні людини поза законом, засудженні п на вигнання.
Очевидно, що Павло Тетеря, який був одним з авторів українсько–російських домовленостей 1654 року та Гадя- цької угоди 1658 року (у першому документі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а в другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити
