Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

За наказом Дорошенка, якого тут же на Сербиному полі було проголошено гетьманом об’єднаної України, тіло покійного було перевезено до Гадяча і там з усіма почестями поховано в Соборній церкві. На могильній плиті, серед іншого, було написано:

«…інших мушу шукати протекцій»

Правобережний гетьман (1666–1676), проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра», що проводив активну діяльність у напрямку утвердження української державності. Виявив себе як талановитий військовий діяч, обдарований дипломат, прагматичний політик.

У своїй державницькій діяльності втілював у життя започатковану гетьманом Б. Хмельницьким політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату для здобуття більшого суверенітету для козацької держави.

Серед інших представників політичної еліти України другої половини XVII століття він виділявся гарячим патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всієї території України, несхитною послідовністю й залізною волею в діях, спрямованих на досягнення поставленої мети, високорозвинутим почуттям власної гідності. Йому довелося пережити і найбільший тріумф, повагу та визнання з боку народу, а також повний крах своїх політичних планів, пройти через приниження капітуляції й почесного ув’язнення. Помер він далеко від щиро любимої батьківщини…

Якими ж були зовнішній вигляд Петра Дорошенка і риси його характеру? На відомих нам портретах змальована людина у гетьманських обладунках і з відповідними атрибутами влади, з тонкими рисами обличчя, допитливими очима, підголеною бородою й довгими вусами (на портреті, вміщеному С. Величком, Петро Дорофійович показаний без бороди). Дорошенко мав твердий характер, залізну волю, був наполегливим у досягненні мети. Доброта, дбайливість і постійна підтримка родичів, близьких людей і сподвижників поєднувалися в ньому з жорсткими підходами до противників та осіб, дії яких суперечили політиці гетьмана. Однак П. Дорошенку не можна закинути прагнення до авторитарних методів правління. За словами одного із знавців життя та діяльності правобережного правителя, він був «найбільш конституційним гетьманом, додержуючись старих козацьких традицій». З усіх найважливіших політичних питань гетьман постійно радився зі старшиною, систематично збирав як загальновійськові, так і вузькі ради з генеральної старшини і полковників. Він знав людей і гуртував навколо себе талановитих сподвижників.

Народився Петро Дорошенко 1627 року у Чигирині. Його родина мала глибокі корені вірного служіння неньці–Україні та її козацьким ідеалам. Згадаймо, що дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги у боротьбі проти турецько–татарської агресії добре відомі. У сім’ї козацького полковника Дорофія та Марії (яка походила з роду Тарасенків) Дорошенків росли і виховувалися діти, імена яких у майбутньому не раз з’являлися на сторінках історичних документів. Братами Петра були Андрій, Антоній і Григорій, Степан та, можливо, Федір. Пестливим піклуванням хлопчиків була оточена єдина в родині дівчинка — їхня сестра (на жаль, документи замовчують її ім’я).

Даних про освіту Петра Дорошенка немає, тому невідомо, де й коли він навчався. Однак дослідники вважають, що козацька родина Дорошенків прагнула дати добру освіту дітям. Так, вважається, що Петро навчався у Києво- Могилянській колегії, зі стін якої виніс знання польської і латинської мов, знайомство з історією та риторикою. Не випадково літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був «спритний і в мові світській управний, а також умілий у всіляких речах». Зрозуміло й інше — хлопчик ріс в атмосфері, де козацькі ідеали пронизували все життя. Він засвоював родинні перекази про життя діда Михайла, був свідком походів козаків проти турків і татар, їх боротьби проти пихатої польської шляхти. Тому змалку хлопчик виховувався волелюбним, патріотично настроєним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно–релігійних переслідувань.

Богдан Хмельницький добре розбирався у людях, сильних і слабких сторонах їх характерів. Очевидно, майбутній керівник Національно–визвольної війни звернув увагу на двадцятирічного юнака із дідичної козацької родини. Не випадково Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким втекли на Запорозьку Січ, а звідти навесні 1648 року вирушили у небезпечний похід на «волость» проти польської шляхти. Очевидно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. С. Величко називає Петра «старшим слугою» Хмельницького (в іншому місці говорить про нього як «конюшого»).

У війську Б. Хмельницького Петро пройшов усі щаблі козацької служби. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року ми бачимо його на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував свого молодого сподвижника. Він давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував з характерним для нього завзяттям.

Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав Дорошенко. У 1655 році двадцятивосьмирічний юнак уже обіймав посаду наказного полковника. Він виконує низку дипломатичних доручень гетьмана до російського царя і шведського короля. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Тому пізніше він мав повне право прямо і безапеляційно говорити про свого сучасника і політичного суперника лівобережного гетьмана Івана Самойловича: «…не хвалюсь, но пусть пан Йван Самойлович такой будет, как я. Козак ли он от прадедов и дедов? Знает ли он Запорожье, речки, проливы морские, реки, самое море; на многих ли войнах бывал? Где чего нагляделся? Когда с монархом дело имел, воевал или договаривался, чтобы теперь уметь начать что–нибудь для услуги царского величества».

Доля дала можливість П. Дорошенку познайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечило у майбутньому ширші можливості для