Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

У 1919 р. займав посаду волосного військового начальника. З 07.09.1919 р. перебував у резерві Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

Пузицький А Бої Сірих за Коросгень//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 91–92; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1 — С. 287, 293–294; Смовський К Катинь і інші осередки/український комбатант. — Мюнхен. — 1956. — Ч. 4. — С. 19.

(25.03.1890 — після 1929) — полковник Армії УНР Народився у с. Вітків Томашівського повіту Холмської губернії. Закінчив кавалерійське училище, служив в 11-му уланському Чугуївському полку (Дубно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

У 1920–1921 рр. — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920-х рр. виїхав на Радянську Україну. У 1929 р. ув'язнений на Соловках. Батько літературознавця Василя Гришка.

ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 33; Українське Слою. — Київ. — 1994. — Кн. 3. — С. 672–673.

(?—1919/1920) — командир полку Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручик 101-го піхотного Пермського полку (Гродно). Останнє звання у російській армії — капітан.

З середини вересня 1919 р. — командир 15-го пішого полку ім. Т. Г. Шевченка. Помер від тифу на початку Першого Зимового походу.

Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 103–174.

(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Закінчив військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (20.11.1915 р., за бій 10.10.1914 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

Наприкінці 1917 р. — навесні 1918 р. — в. о. командира 43-го піхотного Охотського полку. З 10.09.1918 р. - помічник командира 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. З 15.12.1918 р. — начальник 9-ї пішої дивізії військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. З 05.09.1919 р. — начальник 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР.

Грудина Григорій, фото 1916 року (з приватної колещіі)

02.10.1919 р. перейшов до білих. У складі Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля очолював окремий український партизанський загін. Зник безвісти під час одного з партизанських рейдів на Херсонщині навесні 1920 р.

Янов М. Кіш УВК в Чернігові//Украінське Козацтво. — 1973. — Ч. 1(23). — С 15–19; Ч. 2(24). — С. 28-35; Янов М. Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава — 1939. - № 9. — С. 240–242; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С 34–39.

(9.02.1892—?) — сотник Армії УНР.

Губа Нечипір, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

Народився на ст. Гришино Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

В російській армії — підосавул 2-го Чорноморського полку Кубанського Козацького війська.

Станом на 27.06.1919 р. та 16.08.1919 р. — начальник школи підстаршин 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — у складі 3-го кінного полку. У 1921 р. — помічник із господарчої частини командира 4-го Ніжинського кінного полку ім. І. Сірка Армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 6. — С. 5; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 4.

(21.03.1891—5.02.1919) — командир авіаційного загону Армії Української Держави.

Походив з дворян Московської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, Віленське військове училище (1913), Військову школу льотчиків-спостерігачів (1916), Севастопольську військову авіаційну школу (1917). Служив у 20-му стрілецькому полку, на початку Першої світової війни був контужений, потім — льотчик-спостерігач 19-го авіаційного загону. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за збитий ворожий літак у повітряному бою (24.08.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. служив в Одеському авіаційному дивізіоні Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. з наказу гетьмана П. Скоропадського, на чолі авіазагону зі складу Одеського авіаційного дивізіону, відбув у розпорядження військового секретаріату Західно-Української Народної Республіки. Служив у складі Летунського відділу УГА, керував курсом підготовки старшин та підстаршин авіації. Загинув у м. Красне від вибуху під час випробування авіаційної бомби.

Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — Ч. 11. — С. 9—11; Зеник Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13, С. 9–11; Авіаторьі — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия периода Первой мировой войны 1914–1918 гг. — Москва. — 2006. — С. 93.

(3.02.1861-19.02.1929) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Полтаві. Походив зі спадкових дворян Полтавської губернії. Закінчив 4-ту Московську військову прогімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1880), вийшов підпрапорщиком до 54-го піхотного Мінського полку. З 1881 р. слркив у 63-му піхотному резервному батальйоні. З 30.08.1894 р. — капітан. 28.10.1900 р. при штабі Київської військової округи витримав іспит на заміщення вакантної посади повітового військового начальника. З 11.04.1908 р. — в. о. фрідріхштадтського повітового військового начальника. З 26.02.1909 р. — підполковник. З 19.08.1910 р. до 27.12.1917 р. — черговий штаб- офіцер управління начальника Віденської місцевої бригади. З 06.10.1913 р. — полковник.

Гудима Віталій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

На українській службі з 29.05.1918 р.: на посаді ніжинського повітового військового начальника. 17.01.1919 р. виїхав до Києва, згодом — до Могилева-Подільського. З березня до серпня 1919 р. перебував у окупованому червоними військами Могилеві-Подільському. З 21.08.1919 р. — напосаді