Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

«Це відбувалось першої весни,— оповідає легенда про походження маку.— Тієї весни, коли Господь творив і рослини, й тварин. За Його велінням виникали квітка за квіткою, істота за істотою. Вся земля була вже покрита й заселена ними. Всюди панували радість і злагода. Тварини й люди жили поряд одне з одним у цілковитому мирі, і люди жили одне з одним мирно — з ранку й до вечора тільки й раділа душа.

Одна лиш істота не поділяла загальної радості й сумно бродила по молодій землі — то була ніч. І тому була така сумна, що кожне мало друга або подругу, лише вона — самотою. До того ж ніч відчувала, що вона — єдина, до кого всі інші наближуються неохоче, бо хоч як намагалася з допомогою зірок, жуків-світляків розсіяти свій глибокий морок,— усе ж таки ховала від очей земних створінь аж надто багато чарівного й тим самим відштовхувала їх од себе. І коли сонце сходило на небі, осяваючи чудесним промінням усе суще на землі, викликаючи загальне захоплення й радість,— ніч ще важче відчувала свою самотність.

Добра й велелюбна від природи, вона шукала взаємності у своїх почуттях і, не знаходячи її, ховала обличчя за густою вуаллю й проливала на самоті гіркі сльози.

Те горе, нарешті, помітили квіти й усіляко намагались розрадити її. Але яку втіху могли запропонувати, крім своїх чудесних барв та п'янкого запаху? І ось чимало з них перестали пахнути вдень і лиш уночі можна було відчути їхній запах. І хоч ця втіха була, звичайно, мізерною, проте ніч уже почувалася не такою самотньою: хтось намагався допомогти їй у жахливому горі.

Але всієї цієї уваги вочевидь було замало, і, врешті-решт, у невимовному горі ніч кинулась до підніжжя трону Всевишнього, благаючи:

— Всесильний Боже,— сказала вона Йому.— Ти бачиш, які усі створені Тобою істоти щасливі. Лиш я одна, сама-самісінька, безрадісно живу на цій землі, й нікому навіть розповісти про своє горе. Світлий день тікає від мене, хоч як усією душею я прагну до нього. І, так само, як він, тікають від мене й усі інші... Змилуйся, Боже, наді мною нещасною, утіш мою скорботу, сотвори мені товариша, дай мені вірного друга й супутника життя!

Господь усміхнувся на ті слова, почув молитву ночі і, змилостивившись над нею, створив сон і віддав його їй за товариша.

Ніч із захопленням розкрила обійми своєму дорогому другові, і з того часу почалось для неї нове життя. Тепер вона не тільки не почувала себе самотньою, навпаки, всюди її радо зустрічали, оскільки вірний супутник ночі, благодатний сон — улюбленець усіх живих створінь на землі й очікується ними з нетерпінням.

Незабаром до неї приєднались і їхні із сном діти — сновидіння й примарливі мрії. Разом із ніччю та сном розлітались вони по всій землі і всюди були, як і їхні батьки, бажаними гостями.

Та минуло не дуже багато часу, як люди, що були спочатку простодушні й щиросердні, разюче змінилися. У них прокинулися пристрасті, й душі їхні ставали дедалі похмуріші й похмуріші. А оскільки діти в поганому товаристві легко сваряться, так сталося й тут: деякі сновидіння, спілкуючись із поганими людьми, стали легковажними, оманливими й ворожими.

Сон помітив цю переміну у своїх дітях й хотів був прогнати їх від себе, але брати й сестри заступилися за них: «Залиш нам наших братів і сестер — вони не такі вже й погані, ми обіцяємо тобі спільними силами виправляти їх, як тільки вони збиватимуться з вірного шляху».

Батько погодився на прохання своїх добрих дітей, і таким чином в їхньому товаристві залишились і важкі, похмурі сновидіння, котрі, одначе, як показує досвід, майже завжди тримаються злих людей, ті немовби приваблюють їх до себе.

Тим часом людство ставало все гірше й гірше, а життя його — важче й важче.

Якось один із зовсім зіпсованих людей лежав чудової ночі на лузі серед п'янких запахів. Мрійливі сни підступилися до нього, але гріхи не давали забутись. В душі його зародилась страшна думка — убити рідного брата. Марно бризкав на нього сон заспокійливими краплями, марно навіював своїм чарівним жезлом барвисті картини мрій, нещасний все далі й далі виходив з-під їхнього благодійного впливу. Тоді сон відкликав своїх дітей і сказав: «Якщо так, то відлетіть од нього, діти. Він не вартий ваших дарунків!» І вони відлетіли.

Але така небувала невдача дуже роздратувала сон, і, відлетівши далеко од людини, яка не підкорилася йому, він довго не міг заспокоїтись. Особливо ж не міг пробачити своєму чарівному жезлові безсилля і в гніві увіткнув його в землю. А тим часом солодкі мрії, що постійно кружляли навколо нього, пустуючи, обвішали той жезл легкими барвистими видивами. Саме їх сон хотів навіяти нещасному, а той не сприйняв, відштовхнув...

Усе це бачила ніч. Вона зрозуміла помилку сну і, зглянувшись над ні в чому не винним жезлом, вчинила так, що він пустив коріння. І жезл, зберігши у собі силу, яка викликає сон, зазеленів і перетворився на рослину, а солодкі мрії, його дарунки,— на красиве, різноманітно вирізьблене листя. То виріс мак».

Зовсім інакше розповідає легенду про походження маку у своїх казках Паоло Мантегацца. На його думку, усе було так...

«Одного разу Господа зійшов на землю, щоби дізнатися, чи задоволена вона тим життям, яке Він колись насадив на ній? Чи немає серед тих, хто живе на ній, ображених? Земля зустріла Його з радістю, але звернула Його увагу на кілька явищ, що засмучують і рослини, і тварин: по-перше, це необхідність поїдати один одного, внаслідок чого вся земля — немовби величезна різниця, де травоїдні пожирають рослини, м'ясоїдні — травоїдних, а людина — усіх і вся, будучи, у свою чергу, знищувана, ніби у насміх, найдрібнішими з усіх істот — мікробами; по-друге, це смерть, яка безжалісно знищує на землі все найдорожче, руйнує найдивовижніші плани, віднімає щастя вищої із створеної Ним на землі істот — людини, котра, попри дарований високий розум, прирівнюється до найнижчих, бездуховних, позбавлених почуттів створінь, і нарешті, третє — найжахливіше — незліченні страждання й страшне горе, що розсіяні повсюди на землі.

— На одного веселого й задоволеного,— мовила земля,— сотні нещасних. У відповідь на один тріумф — сотні ридань. У стражданнях з'являється людина на