Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Волобуєв наголошував, що економічні відносини всередині СРСР мають здійснюватися таким способом, який відповідав би майбутньому Радянського Союзу як всесвітньої держави. Економічне розділення праці між країнами передбачало співпрацю відносно автаркічних національних економічних одиниць. До національних економік у межах СРСР треба було ставитись як до окремих цілісностей — потенційних, як у випадках колишніх колоній азійського типу, чи реальних, як у випадках України та Росії[620].

Все це дозволяло Волобуєву зробити практичні висновки з цього екскурсу в історію й теорію. П’ятирічний план, як він писав, уже передбачав для України швидший темп економічного розвитку, ніж для Радянського Союзу загалом. Будівництво Дніпрельстану, гігантського гідроелектричного комплексу, стало символом рішучості до соціалістичної перебудови економіки. Темп економічного розвитку не був проблемою. Але, як наполягав Волобуєв, треба було переглянути економічну політику, аби вона враховувала, що Україна — національна економічна єдність, перед якою постало завдання підготуватися до участі у світовій соціалістичній економіці, долаючи спадщину колишнього нераціонального економічного розвитку. Але часто економічні планувальники посилювали нераціональний елемент радянської економіки, будуючи нові фабрики на Уралі, хоча ту саму продукцію можна було виробляти дешевше й ближче до джерел сировини в Україні[621].

Особливу увагу в роботі Волобуєва привертала популяризація бюджетного аналізу Доброгаєва, який указував на масштабне виведення з України отриманих на її території прибутків. Волобуєв наводив цифри Доброгаєва, демонструючи, що в період із 1893-го по 1910-й царська Росія забрала з України 3,29 млрд. рублів, а повернула лише 2,6 млрд[622]. Цифри Доброгаєва показали, що в середині 1920-х Радянський Союз усе ще збирав податків на 20 % більше, ніж витрачав в Україні. Волобуєв наводив цю статистику разом із довгими цитатами, адже такий масивний відплив ресурсів України міг тільки сповільнити український економічний та культурний розвиток[623]. Він не порівнював. Не було потреби. Ішлося про те, що Росія експлуатувала Україну в складі Радянського Союзу не менше, ніж за царських часів. У сенсі економічних стосунків між Росією та Україною революція не змінила нічого.

Волобуєв не заперечував потреби надавати економічну допомогу менш розвиненим регіонам, але він вважав український тягар непропорційно великим і просив Росію перебрати на себе більшу частку цих витрат. Волобуєв також протестував проти витрати українських ресурсів на будівництво заводів на Уралі, оскільки економічно вигідніше було би збудувати їх у самій Україні. Він зазначав, що це лише посилювало економічну деформацію та нераціональність, започатковані імперіалізмом[624].

Волобуєв дійшов висновку, що порушуючи економічні питання в майбутньому, Україну слід розглядати не як «провінцію» або «Південь СРСР», а як національно-господарський організм, оформлений історично. Він подав кілька конкретних пропозицій, які мали допомогти подолати спадщину колоніалізму в Україні:

1. Слід переглянути районування Держпляну і раз на завжди відкинути спроби розривати єдиний український націонал-гоподарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.

2. Треба забезпечити за українськими економ. центрами права й можливості дійсного керівництва всім народнім господарством без винятку.

3. Задля того зокрема слід змінити існуючий порядок керівництва промисловістю.

4. За Союзним Держпляном та іншими центрами повинно зберегти загально-директивні функції.

Українські господарські пляни підлягають зміні лише в разі протиріччя цим директивам. Загально-союзні господарські пляни підлягають попередньому розглядові на Союзному З’їзді Держплянів і остаточному затвердженню двома палатами ЦВК СРСР.

5. Бюджетне законодавство слід індивідуалізовувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народньо-господарських прибутків поза межі України і встановити остаточну інстанцію затвердження українського бюджету — ВУЦВК.

6. Сучасні пляни індустріялізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу. Зокрема треба переглянути з погляду економдоцільности плян будівництва нових заводів.

8. Беручи на увагу високий темп аграрного перенаселення в СРСР, слід встановити відповідну всеукраїнську систему регулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між УСРР та РСФРР.

9. Треба застерегти за Україною та іншими союзними республіками права «дійсної контролі за діяльністю союзних органів» (V конф. КП(б)У), де ще, на превеликий жаль, досить часто відчувається вплив старих великодержавних фахівців-економістів[625].

Волобуєв додав, що економічна політика була центральним фактором у вирішенні національної проблеми. Спадщину колоніалізму в українській мові, літературі й культурі можна було подолати тільки в тандемі з економічною політикою, яка враховувала б існування національно-господарського організму та усвідомлювала, «що Україна — це дещо більше ніж просто сума районів»[626]. Стан справ був такий, що національна ворожнеча могла відновитися на економічній основі. Волобуєв закінчив таким рецептом: «Не слід забувати, що Україна не тільки „Південь СРСР“, не можна, неприпустимо забувати, що вона й Україна»[627].

Волобуєвщина тоді була декларацією економічної незалежності України, вимогою, щоб до радянської України ставилися так само, як могли би ставитися до радянської Франції після сподіваної перемоги соціалізму в усьому світі. Волобуєв не хотів, щоб його ідентифікували із Шумським та Хвильовим. Він щиро вірив, що його позиція була логічним висновком із фундаментальних поглядів радянської системи, поглядів, котрі, як він вважав, заступила та обставина, що територією Радянського Союзу була територія колишньої Російської імперії. Можливо, Волобуєв сподівався, що його ідеї приведуть до фундаментальної перевірки радянської економічної системи. Звичайно, йому вдалося розпочати полеміку. В особистому архіві письменника Аркадія Любченка знайшли смужки паперу, на яких працівники писали свої питання під час візитів почесних українських письменників на Донбас, через більше ніж рік після публікації роботи Волобуєва. Одне питання було написано малограмотною місцевою говіркою донбаського російського пролетаря:

Тов. Докладчик скажитє пожалуста в Укр. Большевикє разводится теория Волобуєва о строительстве. Уж если так Ви будете строить и разводить теорию то Ви далеко не уедите[628].

Критики Волобуєва

Коли «Більшовик України» видав працю Волобуєва як дискусійну статтю, її супроводжувала відповідь Андрія Річицького під назвою «До проблеми ліквідації пережитків колоніалізму та націоналізму». Річицький очолював Українську комуністичну партію, а 1925 року, коли укапістів було розпущено, вступив до КП(б)У. Як і боротьбистів, Річицького та його колишніх послідовників гнітив політичний тягар власної «неленінської» спадщини, і вони мусили доводити, що тепер стали хорошими партійцями. Проте послужний список критики режиму радянської України з погляду українського радикала, — він був автором меморандуму укапістів до Комінтерну, — напевно, переконав партію, що це найкращий кандидат на спростування думки Волобуєва. Найімовірніше, Річицький не мав вибору тоді, коли довелося писати критику на праці Волобуєва, хоча його аргументи значно відрізнялися від пізнішої офіційної критики волобуєвщини. Його спростування, переконливо аргументоване й по-своєму цікаве — не менш ніж бачення Волобуєва, — можна вважати зразком офіційної політики партії.

Річицький стверджував, що Волобуєв не зрозумів сутності Радянського Союзу.