Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Важко було б знайти ідеальніший приклад великоруського шовінізму, який наприкінці свого життя засуджував Ленін. Ларін змальовував більшовиків як нащадків середньовічних московських князів та рятівників Росії. Возз’єднання Російської імперії подавалося як порятунок пролетарської революції. Надії на національне звільнення стали простими махінаціями світової буржуазії. Ларін був дещо радикальнішим, ніж офіційна лінія партії, але не занадто. Офіційна позиція КП(б)У декларувала потребу «збереження повної єдності в господарстві всіх частин Федерації»[592]. Резолюція Всеукраїнського з’їзду рад 1921 року називала таку єдність абсолютною необхідністю для відновлення економіки після катастрофічних руйнувань унаслідок війни та революції[593]. Справді, масштаби руйнувань навряд чи можна було перебільшити. На 1921 рік обсяги виробництва важкої промисловості в Україні знизилися до 12 % показників 1913-го. Робітничий клас великою мірою просто розпався, бо багато пролетарів повернулися до своїх сіл і втратили професійні робітничі навички. З 25 000 донбаських шахтарів, які видобували дві третини російської залізної руди в 1913-му, залишилося приблизно 1200. Влада мала не тільки відбудувати промисловість, а й відновити весь клас промислових робітників[594]. Доступні ресурси були вкрай обмеженими, тож їх справді треба було стягувати докупи на всесоюзному рівні.

Економічні засади, прописані в Конституції СРСР, відображали курс на створення єдиної економічної одиниці, а не маленьких національних одиниць. Економічну владу та повноваження всесоюзного уряду було детально прописано, разом із тим про проблему національних економік автори конституції особливо й не думали. Союз мав повноваження укладати внутрішні та зовнішні позики й давав право укладати такі позики своїм республікам. Союз скеровував зовнішню торгівлю та визначав систему внутрішньої торгівлі. Він встановлював засади та розробляв загальний план економічного розвитку всього СРСР, визначав, які галузі промисловості мали всесоюзне значення, а також надавав міжнародні концесії — і від власного імені, і від імені окремих республік. Бюджети республік були складовими бюджету Союзу та затверджувалися всесоюзним урядом. Союз отримував повноваження накладати податки й змінювати їх, щоб збалансовувати республіканські бюджети, а також надавав дозвіл накладати чи зменшувати податки на рівні республік. Загальні принципи використання земель та природних ресурсів належали до повноважень Союзу, так само як і законодавство в галузі трудових відносин, монетарної системи, статистики, міри й ваги. Вельми широкі економічні повноваження всесоюзного уряду певною мірою пом’якшувалися тим, що економічними справами займалися так звані об’єднані комісаріати, які підпорядковувалися і всесоюзній владі, і владі республік, проте принцип економічної єдності СРСР був чітким[595].

Так само як у політиці та культурі, національні прагнення почали проявлятися й у сфері економіки. Попри конституційний принцип єдиного бюджету, 1924 року Скрипник виступив проти проекту бюджету, бо, на його думку, це зробило б республіки занадто залежними від щедрості Союзу, а відтак постійно принижувало б їх до позиції «бідних родичів». Тож щоб виправити ситуацію, треба зафіксувати певну частку податків, яка має повертатися до урядів республік, де ці податки було зібрано. Скрипникові не вдалося домогтися ухвалення його пропозиції щодо фіксованої частки податків, які мали б повертатися, проте радянська Україна все одно тримала дефіцит свого бюджету в розумних межах. Саме завдяки цьому вона змогла утримувати свою економічну автономію значно ефективніше, ніж інші радянські республіки, дефіцити бюджету яких дедалі зростали, а отже — робили їх щороку більш залежними від всесоюзного гаманця[596].

Національні економічні пріоритети ставали відчутними й у інший спосіб. Наприклад, українська «УРНГ» (Українська рада народного господарства) з часом стала набагато потужнішою, ніж її аналоги в інших союзних республіках. Вона навіть претендувала на право провадити поточний контроль над підприємствами всесоюзного значення, розташованими в Україні. Офіційні особи радянської України не змогли втримати за собою це право, проте їм часто вдавалося забезпечити Україні частку в нових проектах[597]. За будь-якої нагоди українські радянські урядовці наче діяли за принципом: якщо Росія щось отримує, то й Україна також мала це отримати — хай то буде гідроелектростанція чи Товариство істориків-марксистів. Наприклад, після Всеросійської конференції з вивчення природних продуктивних сил, проведеної 1923 року, радянська Україна організувала свій Всеукраїнській з’їзд у справі вивчення продуктивних сил та народного господарства. Коли цей з’їзд розпочав свою роботу наприкінці 1924-го, він не просто мав престижнішу назву «з’їзд» (а не «конференція»), а й розглядав додаткові питання, яких не розглядали учасники конференції в Росії, зокрема людські та технологічні аспекти економічного розвитку[598].

Намагаючись українізувати себе та взяти участь у бурхливому відроджені української культури, навіть у царині економіки КП(б)У не могла відгородитися від українських національних прагнень. Боротьба за збільшення бюрократичного апарату українських радянських чиновників неминуче змішувалася з відчуттям національної гордості. Для українських комуністів певна міра українськості стала легітимною, ба навіть обов’язковою вимогою, тож українські прагнення не могли не виявитися й у царині економіки. Комуністи, які колись просто були глухими до проблем української економіки, почали їх усвідомлювати, а отже й мислити в категоріях українських інтересів.

Провідником легітимації уявлень про Україну як про економічну єдність був Григорій Гринько, колишній боротьбист, який став заступником голови Держплану (всесоюзної структури з планування)[599]. Гринько ототожнював економічні інтереси СРСР з економічними інтересами республік, які до нього належали, особливо з інтересами України. У своїх працях він полюбляв називати радянську Україну «Західним упором радянського союзу». Він наполягав — і не без успіху — на тому, що «не крайовий розподіл України, а дальша консолідація Української Соціалістичної Республіки, — ось чого вимагає життя, і з цього треба виходити також і при розв’язанні основних питань економічної політики». Розподіл України на такі регіони, за словами Гринька, може привести лише до набуття регіонами широких адміністративних повноважень за рахунок повноважень республіканського центру. «На Україні, — писав він, — це не може визначити нічого иншого, крім підриву України, як Республіки»[600]. Він також стверджував, що економічний розвиток має плануватися з урахуванням інтересів кожної із союзних республік та регіонів. Економічний розвиток не міг просто відображати стару економічну географію царської Росії, він мав будуватися на основі нових національних одиниць. Гринько писав, що «найвідповідальніше завдання керівних органів Радянського Союзу полягає в тому, щоб, максимально підтримуючи й стимулюючи економічну творчість окремих республік і областей, ввести його в спільні рамки єдиного народно-господарського розвитку Союзу». Це слугуватиме «не обмеженим народно-господарським інтересам тих чи інших республік або областей і навіть не ізольованим інтересам СРСР як такого, а загальним інтересам пролетарської революції»[601]. Це можна буде зробити, твердив він, якщо