Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Відповідно до цих, а також інших міркувань висловлюються різні думки про місце його народження: Переяславщина (бо там був млин Тетері, до того ж він довго був саме переяславським полковником), Овруч і його околиця (бо там жив рід бояр Мошковських), Київщина (бо там у 1630 році згадувався Іван Тетеря, можливо, його батько), Підляшшя (бо саме там він отримував маєтки від польського короля). Шляхтичем був уже з роду — це не перешкоджало тому, що батько міг козакувати; ледве чи не був з переяславських міщан — бо вже в молодості опинився в польському магнатському середовищі.
Освіту Павло здобув у Мінській уніатській школі (в якій добре опанував латину і знання ораторського мистецтва) та Києво–Могилянському колегіумі. Після чого він протягом певного часу подорожував країнами Західної Європи, зокрема перебував в Італії.
Наприкінці 40–х років XVII століття Павло Тетеря розпочав канцелярську кар’єру, ставши підписком у Луцькому гродському суді. Його начальником — писарем суду — був тоді Станіслав–Казимир Бенєвський, у майбутньому польський дипломат, спеціаліст з українських справ. У Луцьку ж Павло познайомився ще з однією людиною, яка згодом відігравала значну роль в українській політиці, — Іваном Виговським.
П. Тетеря мав двох братів: рідного Юрка і зведеного (мабуть, позашлюбного батькового сина) Шурла, а також двох сестер, які повиходили заміж за українських шляхтичів (Михайла Іскрицького й Атанаса Піроцького). Сам Павло одружувався з жінками шляхетських впливових родів. Перша дружина — сестра Івана Виговського; друга — дочка Богдана Хмельницького Олена. Це було те аристократичне оточення, яке наклало відбиток на спосіб життя та життєві ідеали Павла.
Отже, Павло Тетеря був людиною з доброю освітою, корисними зв’язками у впливових польських колах та з контактами в українській уніатській верхівці. Був він своєю людиною і серед тієї української шляхти, яка хиталася між польською службою та українським автономізмом (Виговські та Хмельницький).
1648 рік примусив Тетерю зробити остаточний вибір. Що б не писали, мовили, думали про Тетерю на підставі його дальшого життєвого шляху, але вибрав він повсталий український народ. Коли в серпні 1648 року козаки й «чернь» брали Луцьк, Павло Тетеря був на їхньому боці. Те, що він у вирішальний момент опинився на українському краю барикад, а не (як київський воєвода Адам Кисіль чи явний ренегат Ярема Вишневецький) на польському, переконливо свідчить, де саме були його справжні симпатії. Добрий промовець, молодий, енергійний, освічений, з європейськими манерами, хоча й без військового досвіду, Тетеря був справжнім здобутком для повстанців. Життя в магнатському оточенні прищепило Павлові прагнення до збагачення (цього він навчився в Польщі: значення людини там визначалося її походженням, але ще більше багатством). Та під час Хмельниччини він був не єдиним, хто прагнув до збагачення.
Як козацький старшина і активний учасник подій 1648—1657 років Тетеря не відзначався ні дикою хоробрістю, ні різаниною. Його ім’я не променіло на полях битв. Частіше його можна було зустріти в сутінках канцелярій або на довгих шляхах, що вели з гетьманської столиці Чигирина в різні сторони світу. У 1649 році він, цілком певно, обіймав посаду писаря Переяславського полку; був він ним недовго, бо того ж року очолив козацьке посольство до трансільванського князя Юрія (Дьєрдя) II Ракоці. Вибір упав на нього, очевидно, через освіту та великосвітську поведінку. Тетерю можна зарахувати до тих людей, що заклали підвалини козацько–трансільванських дипломатичних зв’язків, спершу непевних (через спроби Богдана підкорити собі Молдавію, втримати яку в межах свого впливу намагався Ракоці), але в 1654—1657 роках зміцнених реальним військовим союзом. Характерно, що зовні Тетеря намагався зберігати добрі стосунки з семигород- ським князем навіть тоді, коли українсько–трансільванські відносини розладналися. Очевидно, вже на початку дипломатичної кар’єри для Тетері був характерний нахил до подвійної паралельної гри, що зумів оцінити, а може, й підсилити, гетьман Хмельницький. Балканський напрям став першим у дипломатичній спеціалізації Тетері — недарма він супроводив Тимоша Хмельницького в подорожі до Ясс для одруження (1 вересня 1652 року) з Розандою, дочкою молдавського господаря Василя Лупула.
Військова діяльність Тетері проходила під знаком південно–західної орієнтації: весною 1652 року він разом з осавулом Переяславського полку Демком, козаками й татарами взяв в облогу Кам’янець–Подільський, щоб у напружений час боротьби за впливи над Молдавією блокувати молдавсько–польські контакти.
Особливих військових талантів Тетеря не виявив, але його дипломатичну зручність Богдан Хмельницький високо цінував завжди. Хоча міжнародними зв’язками України займався безпосередньо сам гетьман, а керівником української дипломатії вважався генеральний писар Іван Виговський, Тетеря брав участь практично в усіх основних дипломатичних переговорах, які відбувалися в Чигирині. Влітку 1653 року Тетеря став переяславським полковником, але це не означало його усунення з гетьманського двору. Саме він 31 грудня 1653 року зустрічав царського посла Василя Бутурліна, вітаючи того довгою квітчастою промовою. Однак Тетеря зустрічав Бутурліна не лише ніжними словами: в Переяславській церкві він твердо вимагав від московського посла, щоб той присягнув гетьманові від імені царя. Відомо, що з цих вимог нічого не склалося, 8 січня 1654 року сам Тетеря присягав московському царю, а вже в березні, разом з генеральним суддею Самійлом Богдановичем–Зарудним, він вів переговори у Москві. Від Олексія Михайловича П. Тетеря отримав привілей на місто Смілу. Проте, побоюючись звинувачень з боку козацького війська, він закопав грамоту. Вона зотліла, і в 1657 році, вже після смерті Богдана, Тетеря просив царя відновити привілей.
П. Тетеря складав договірні статті з Росією разом з Богдановичем–Зарудним. Але саме переяславського полковника треба вважати чи не основним їх творцем. Не підлягає сумніву, що, формулюючи статті, він виконував волю Богдана Хмельницького і реалізовував його політичну
