Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Для партії не було нічого образливішого, аніж публічна демонстрація зневіри українських комуністів, тому що саме існування таких типів героя, як Карамазов Хвильового, означало, що революція звернула в хибне річище. Андрій Хвиля очолив наступ на захист партійної лінії, докопуючись до всіх старих гріхів Хвильового, докладно цитуючи неопублікований текст «Україна чи Малоросія?» та викриваючи цей памфлет як напад на саму революцію[573]. Хвильовий, котрий тоді був за кордоном, міг би наполягати на своєму й перейти в еміграцію. Очільники більшості з КПЗУ, з цієї інакодумської партії, попросили його так і вчинити та подавати відповідні дописи до їхніх журналів[574]. Проте Хвильовий, як і його персонаж Карамазов, не міг порвати відносини з партією, тож обрав відречення.

Він розкрив себе як майстер мистецтва показової капітуляції, тобто визнавав те, що було треба визнати, і продовжував робити те, чого вимагали його переконання, у витонченіший спосіб. У лютому 1928-го Хвильовий опублікував лист до редактора «Комуніста», у якому зізнався, що «відродив теорію боротьби двох культур», проте зумів засудити власні ідеї так, щоб зберегти їхню суть. Він визнав, що помилився, називаючи Москву центром філістерства, не тому, що це було не так, а лише тому, що те саме можна справедливо сказати і про Київ. Він шкодував про те, що виступав за прийняття «психологічної Европи», але виставив це радше як помилку форми, ніж змісту. Він пояснив, що мав на увазі насправді космополітичний світогляд на противагу провінціалізму, а цей світогляд не був виключно європейським, його поділяла й Комуністична партія. Він визнав кожну свою помилку, яку йому приписала критика, і навіть заявив, що знищив другу частину «Вальдшнепів». Але зробив це все таким чином, що в нього залишилася можливість колись іще поборотися за свої погляди[575].

Розпуском ВАПЛІТЕ не було покладено край літературному Ренесансу української радянської літератури; воно допомогло визначити межі, дозволені партією. Гамівна сорочка сталінського соціалістичного реалізму ще й не снилася нікому. Хвильовий і далі писав оповідання, Куліш та Курбас створювали п’єси, Тичина публікував ліричну поезію, а Довженко знімав фільми. Навіть газету «ВАПЛІТЕ» замінили «Літературним ярмарком», де колишні члени ВАПЛІТЕ продовжували друкувати вартісні тексти, які було приємно читати.

Заснований після заборони «ВАПЛІТЕ» «Літературний ярмарок» не належав жодній групі і, як зазначив Юрій Луцький, «був останньою нестримною та спонтанною рефлексією літературних течій», яка все ще могла існувати в радянській Україні[576]. Кожен випуск організовував інший письменник, додаючи коментарі до обраних у випуск матеріалів (такі коментарі називали «інтермедіуми») і зазвичай критику актуальних політичних подій езоповою мовою. Езопова мова часом поступалася місцем брутальному сарказму — як у випадку, коли Хвильовий відреагував на щораз більшу пролетаризацію та регламентацію радянської літератури такою відозвою, опублікованою в «Літературному ярмарку» 1930 року:

Знаю, що сидиш ти зараз десь в глуші нашої українізованої України на березі якоїсь тихой річки і ловиш окунів та матеріял для нового прекрасного оповідання. Правда, це ухил з твого боку. Бо інші пролетарські писальники сидять в цей час десь на димарях заводів і спостерігають звідти робітничий побут, щоб написати епопею карамельно-сахаринову під назвою: «Татко», «Дядько» або «Здрастуйте, ми ваші родичі». І за це під шумок від таких самих писальників, одержують звання: заслуженого пролетарського, революційного, радянського, народнього, міжнароднього, інтернаціонального, всесвітнього писальника[577].

Цей напад на те, що пізніше вважалося пролетарською літературою, не міг бути непоміченим; дехто звинувачував Хвильового в поверненні до старих гріхів[578]. Однак він мав і захисників, таких як Скрипник, який протистояв спробам силоміць об’єднати всіх письменників у єдину організацію та підігнати під тип писаки, про якого казав Хвильовий[579]. Один із близьких партнерів Скрипника, голова філософського відділу Українського інституту марксизму-ленінізму Володимир Юринець дописував до «Літературного ярмарку» та був редактором одного його випуску[580]. Але в 1930 році такі речі вже не дозволялися, «Літературний ярмарок» мусив поступитися «Пролітфронту», останньому незалежному літературному починанню Хвильового.

«Пролітфронт» зовні був звичайним часописом, органом групи, що називала себе Об’єднанням студій пролетарського літературного фронту, і до якої увійшли колишні члени ВАПЛІТЕ. «Пролітфронт» опублікував «оголошення», що висловлювали вірність групи програмі партії та ідеології пролетаріату, присвячуючи себе «боротьбі з мистецтвом буржуазним, з ворожою нам ідеологією, в явних і прихованих формах, […] з націоналістичними проявами всякого гатунку»[581]. У самому часописі було багато критики націоналізму, особливо на адресу групи «Нова генерація», до складу якої належав історик-який-став-критиком Сухино-Хоменко[582]. Хвильовий, здавалося, знову змінив методи: він опублікував статтю, у якій засудив свої колишні помилки, і вступив до бригади письменників, що відвідували колгоспи. Такі партійні світила, як Косіор і Хвиля, висловили переконаність, що Хвильовий нарешті вступив до когорти радянських письменників. Наприкінці 1930-го, втім, «Пролітфронт» зазнав дошкульного нападу з боку критиків, пов’язуваних із Всеукраїнською спілкою пролетарських письменників (ВУСПП), яку підтримувала партія. На початку наступного року «Пролітфронт» ухвалив самокритичну резолюцію, саморозпустився та подав імена тридцяти п’яти членів, що були готовими вступити до ВУСПП. Вісімнадцятьох із них, включно з Хвильовим, було прийнято[583]. Хоча Хвильовий і далі публікував оповідання, його кар’єра як незалежної літературної потуги добігла кінця.

Те, що Хвильовий здався, — лише один із проявів тривалих та виснажливих змін, що відбувалися в українській радянській літературі наприкінці двадцятих — на початку тридцятих років. Партійне керівництво завжди мало схильність віддавати перевагу політичним переконанням над читабельністю літератури. Затонський, напевно, найкраще висловив цю тенденцію, коли заявив, що головною причиною негараздів у літературі було те, що «в наших пролетарських письменників слабувато що до ленінізму»[584]. Літературних писак, готових потурати політичним лідерам, які нічого не хотіли, окрім свідчень лояльності, було хоч греблю гати. Першою прийшла «пролетарська» література «На литературном посту»[585]. Згодом настав час вузькоутилітарної літератури соціалістичного реалізму. Те, що монополія на літературне висловлювання дісталася саме тим, хто писав у цьому стилі, можна описати лише як тріумф халтури над культурою, халтури над літературою. Радянська українська література втратила всі ті визначні особливості, які здобула протягом культурного відродження 1920-х років[586].

Продукування літератури, що відповідає соціальним потребам, стало евфемізмом для регламентації літературної продукції. А насправді вибором читача відверто нехтували. Про це свідчать результати опитування, проведеного в радянській Україні 1928 року на основі питальників, розісланих до бібліотек, робітничих клубів та схожих інституцій, у яких просили вказати, які