Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

князю волинському Роману Великому, сину Мстислава Ізяславича та Агнеси, міста Торчський, Треполь, Корсунь, Богуславль, Канів і присягнув не забирати їх назад[20]. Однак суздальський князь Всеволод Велике Гніздо впустив, кажучи словами Т. Г. Шевченка, «усобиць лютую змію». Влітку 1195 р. він став домагатися у Рюрика своєї частки в Русі-Україні, претендуючи якраз на той уділ, що недавно був даний Рюриком Романові. Боячись нападу із Суздаля на ослаблене Київське князівство, Рюрик мусив погодитися з вимогами Всеволода. Київський митрополит Никифор, розуміючи, що Рюрик змушений поступитися навальній силі, звільнив великого князя київського від присяги. Всеволод же, діставши уділ, продовжив політику роздмухування ворожнечі, передавши Торчський своєму зятеві — князю Ростиславу Рюриковичу, синові великого князя, а в інші міста, у т. ч. й Корсунь, відрядив своїх намісників (посадників). Такої образи Роман Великий не міг знести. По-перше, він запідозрив тут інтригу і з боку самого Рюрика, а по-друге, на відміну від Рюрика він не боявся Всеволода, бо його авторитет ріс як на дріжджах, а Волинське князівство ставало чільним в Україні, відтісняючи Київське, котре на очах занепадало. Пізніше (у 1202 р.) Роман об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, котрі охоплять собою значну частину України, і підкорив навіть Київ. Могутня Галицько-Волинська держава лише по трагічній смерті Романа у 1205 р. зупинить своє зростання. У Галицько-Волинському літописі, який продовжує собою Київський, є прекрасна похвала князеві Роману Великому (Роману-Борису Мстиславичу). Його літописець згадує як «вікопомного самодержця всеї Русі, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих... Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха...»[21]. Пам'ять про Романа збереглася в Галичині аж до наших днів, наприклад, у дитячій грі «Воротар».

Син Романа Великого Данило Галицький гідно продовжив справу батька. У 1253 р. він навіть був коронований від імені Папи римського Інокентія IV і таким чином став першим українським королем.

Розпочавши переговори з Рюриком щодо Корсуня та інших міст Надросся, котрі становили вже окремі князівства, Роман Великий заходився збирати проти нього війська. Були залучені до майбутнього походу й ворожі Рюрику чернігівські Ольговичі, навіть і польські війська. Однак через польські справи Романові довелося вступити в боротьбу з польським князем Мешком Старим, що склалася не на користь волинського правителя. Саме це врятувало Рюрика. Роман пішов на мирову, а посередництво київського митрополита Никифора, котрий не бажав міжусобиці, дало змогу 13 вересня 1195 р. знайти компроміс. Як відступне Рюрик дав Роману «город Полонний і половину області Корсунської»[22]. Таким чином, на значній частині Корсунщини князював у 1195—1205 рр. один із наймогутніших українських князів, князь галицько-волинський Роман Великий.

Однак вищенаведена згадка про Корсунь стала однією з останніх у Київському літописі. Подальші літописи, що створювалися у Наддніпрянщині в XIII-XIV ст., майже не дійшли до нашого часу. Політичний і культурний центр Русі-України переміщується тоді до Галича, а творений на західноукраїнських землях у XIII ст. Галицько-Волинський літопис звертав уже значно менше уваги на Наддніпрянщину. Немає у ньому даних ні про Корсунське, ні про Канівське, ні про Богуславське князівства, хоча вони існували, нехай як і другорядні, аж до монголо-татарського нашестя.

У 1240 р. монголо-татарська орда хана Бату (Батия) прокотилася майже по всій Україні й сплюндрувала її. У найтяжчому становищі опинилася Наддніпрянщина, насамперед її східні та південні околиці. Після ординської навали Корсунь надовго зникає зі сторінок історичних джерел, котрих небагато лишилося від XIII-XV ст. Якщо місто й існувало у цей час, то, очевидно, як невелике поселення. Така ж доля, очевидно, спіткала й Стеблів. Л. І. Похилевич наводив переказ, що колись тут було «місто, населене переважно греками. Це підтверджується певним чином слідами фундаментів кам'яних будівель, котрі ще донедавна були видні на протязі двох верст вище містечка і однієї нижче його»[23]. Нашестя Батия мало трагічні наслідки для України. Знесилені українські князівства були підкорені сусідніми державами. Остання самостійна Українська держава — Галицьке королівство — впала 1349 р.; деякі князівства існували ще певний час як удільні у складі Литви. Але 1471 р. й останнє з них — Київське князівство — було перетворене на звичайну провінцію Великого князівства Литовського.

У XIV-XVI ст. українські землі опиняються під владою ряду сусідніх держав: Польщі, Литви, Московії, Золотої Орди, Молдавії та Угорщини. За Середню Наддніпрянщину розгорнулася боротьба між Великим князівством Литовським та Золотою Ордою. Оскільки Литва тоді ще зберігала старі права й вольності українських князівств, сприймала православ'я, офіційною мовою визнавала «руську», тобто українську або білоруську (залежно від автора й місця створення документа), то, здавалося, викристалізовувалася така форма федеративної держави, що влаштувала б і литовців, і білорусів, і українців. Тому-то українці й білоруси рішуче підтримали великих князів литовських у їхній боротьбі проти Золотої Орди. Спочатку ординців громив великий князь литовський Гедимін (1316—1341 рр.), а пізніше його справу продовжив Ольгерд (1345—1377 рр.). Найбільшим успіхом Ольгерда у цій кампанії був розгром золотоординських військ на Синіх Водах (1362 р.) і ліквідація золотоординського ярма над українськими землями. Армія Ольгерда складалася в тому поході переважно з українських вояків. Вони вирушили з Києва, а пройшовши Канів та Черкаси повернули на захід і дійшли до Синіх Вод. Хоча щодо місця битви ще не припинилися дискусії, однак більшість авторів вважає, що під «Синіми Водами» треба розуміти р. Синюху, а місце битви локалізується ними поблизу сучасного с. Малі Торговиці Новоархангельського району Кіровоградської області. Ймовірно, що армія Ольгерда пройшла й через територію Корсунщини. На Синіх Водах армія Ольгерда зійшлася у кривавій битві з ординцями, котрими командували Качи-бей, Кутлу-солтан (Кутлуг-Бука) та якийсь Димитрій, і завдала їм