Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик

В епоху бронзового віку (II тис. до н. е. — VIII ст. до н. е.) у регіоні проживали групи племен, з яких пізніше викристалізувалися протослов'янські: носії комаровсько-тшинецької (XV-XI ст. до н. е.) та білогрудівської (ХІ-ІХ ст. до н. е.) культур. Порівняно недалеко від Корсунщини (Суботів і Уманщина) було знайдено бронзо-ливарні центри.

Паралельно з праслов'янськими племенами у IX-VII ст. до н. е. на Корсунщині проживали кімерійці — іраномовні кочові скотарські племена. Про їхнє перебування в краї свідчить курган з похованням кімерійського знатного воїна поблизу сучасного села Квіток. У VII ст. до н. е. кімерійців витіснили скіфи. Це були іраномовні кочові племена, які займалися скотарством. На території України вони утворили свою державу — Скіфське царство. Його центр містився у правобережній частині сучасної Дніпропетровщини, а землі країни тяглися від берегів Чорного моря майже до Києва. До численних курганів давнішого часу, котрими була всіяна степова Україна, додалося чимало багатших скіфських курганів. 23 з них відкрито й на території Корсунщини (села Пішки, Сахнівка та селище Стеблів). Біля села Яблунівки лежало ціле поле, всіяне курганами, один з яких називався «Чорна могила». Під Стеблевом міститься скіфський могильник «Надросся» — єдина повністю розкопана археологами повоєнного часу пам'ятка скіфської епохи на території українського правобережного Лісостепу V-IV ст. до н. е. Однак самі скіфи майже не жили на території нашого краю. Але під їхньою владою, або принаймні їхнім впливом, перебували протослов'янські хліборобські племена правобережного Лісостепу України, у тому числі й Корсунщини, так звані скіфи-орачі, або сколоти, як вони самі себе називали. Ці племена ототожнюються з протослов'янською чорноліською культурою (IX-VII ст. до н. е.).

На території Корсунщини виявлено 17 поселень чорноліської культури. На відміну від трипільців, де панував матріархат, у її носіїв існувала велика патріархальна сім'я, що свідчило про занепад родових відносин. Чорнолісці добре знали ливарну справу, про що, наприклад, свідчить їхній бронзоливарний центр на берегах Тясмину. З'являються у них вироби із заліза — мечі, кинджали, ножі, наконечники для стріл. Чорноліські племена жили в умовах постійної загрози з боку степовиків-кочівників і тому були змушені будувати потужні земляні укріплення. Власне, під самим Корсунем можна знайти рештки знаменитих Змієвих валів, що беруть свій початок, очевидно, у цю епоху.

Після занепаду Скіфської держави її територію зайняли іраномовні племена сарматів, сліди яких можна простежити, наприклад, у поселенні поблизу села Переможинець. Також біля сучасного села Нетеребка було знайдено сарматське поховання. Сармати стояли на нижчій стадії суспільного розвитку порівняно зі скіфами, їхні кургани були біднішими, а їхнє розселення охоплювало меншу територію, ніж Скіфія. Незважаючи на сильний сарматський вплив, на рубежі нашої ери у Наддніпрянщині все виразніше домінують слов'яни (зарубинецька (кінець III до н. е. — II ст. н. е.), частково черняхівська (V-VII ст.), носіями якої були анти, культури), сліди поселень яких виявлено археологами, зокрема, поблизу міста Корсуня-Шевченківського, у селищі Стеблеві та селах Сахнівці, Завадівці, Квітках, Черепині та ін.

На початку нашої ери формується українська (русинська, руська) народність, зародки якої Михайло Грушевський відносив якраз до антських часів, від V ст. нашої ери. Центром Русі-України стала територія між Дніпром (у районі Києва) та Россю, де проживало плем'я полян. Невипадково більшість істориків пов'язує походження слова «Русь» з рікою Рось. Поселення наших безпосередніх предків були виявлені у самому Корсуні й на Корсунщині (села Сахнівка, Гарбузин та ін.).

Значний поштовх у розвитку Корсунщини дало входження її території у IX ст. до складу держави Київська Русь. А в XI ст., за часів правління великого князя київського св. Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), поселення у Корсуні стало містом. Цьому передувала така подія. У 1031 р. Русь воювала з Польщею. Розгромивши цю державу великий князь привів на Русь-Україну чимало полонених «ляхів», котрих поселив «по ріці Росі». Вони, як зазначив св. Нестор-літописець (бл. 1055 — бл. 1113 рр.), автор початкового літописного зводу «Повість минулих літ», «є... тут і до сьогодні». Найбільше поляків жило біля сучасного села Миколаївки. У 1032 р. Ярослав Мудрий «почав міста ставити на Росі: Корсунь, Треполь»[3]. І справді, залишки оборонних споруд цього часу були виявлені біля сучасного Корсуня. Також, згідно з літописами, на території нашого краю було побудовано ще ряд міст, які разом із Корсунем стали частиною Пороської оборонної лінії. Це Дверен (Набутів), Боровий (Стеблів), Осетрів (Сахнівка). Ще одне тогочасне поселення було виявлено поблизу хутора Хлерівка неподалік села Заріччя[4]. Боровий згадується у давньоруському літописі під 1190 р., а Дверен — під 1193 р.[5].

Тепер саме час поговорити про походження назви «Корсунь». Справа ускладнюється тим, що в Україні існує два Корсуня: один той, про який ідеться у нашій книжці (нині він має назву Корсунь-Шевченківський), а другий — Корсунь Таврійський, або Херсонес (його залишки містяться біля сучасного Севастополя). Через це ще у XIX ст. намагалися якось пов'язати ці міста й довести, що Корсунь над Россю заснували давні греки, ймовірно з Корсуня Таврійського. На цю думку наводили й залишки давньогрецького поселення, котрі були виявлені під Стеблевом[6]. Прихильником