Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
У 1587 р. помер король Стефан Баторій, а наступного року після тривалої, навіть збройної боротьби в Речі Посполитій було обрано нового короля. Ним став шведський король Сигізмунд III Ваза, який відзначався фанатичним католицизмом, прямолінійністю і жорстокістю, зокрема у вирішенні українського питання.
Взагалі остання третина XVI ст. пройшла під знаком суперечливих тенденцій. Ще тривав «золотий вік» Речі Посполитої, розвивалася панщинно-фільваркова система, до Речі Посполитої надходили великі багатства, і її магнати нерідко були багатші, ніж європейські монархи. Але збагачення панівного класу здійснювалося за рахунок експлуатації трудящих, посилення колоніального гніту щодо України та Білорусії. Все більше селян і міського плебсу тікало на Січ, покозачувалося, заселяло не лише землі Січі в пониззі Дніпра, а й Середню Наддніпрянщину, де жили реєстрові козаки.
Корсунь, як і Черкаси, Канів та деякі інші міста Середньої Наддніпрянщини, став потужним осередком козацтва за межами земель Січі; тут відбувався стрімкий процес покозачення. Характерно, що не тільки селяни та міщани прагнули стати козаками, а й дрібна українська шляхта. Військо Запорозьке перетворилося на могутню мілітарну силу і все впевненіше виходило з-під контролю уряду Речі Посполитої, стаючи державотворчою силою в Україні. Це тривожило короля Сигізмунда III, котрий мріяв знищити Православну церкву в Україні та Білорусії, прагнув придушити в зародку будь-які вияви визвольного руху українців та білорусів. Вже на сеймі 1589 р. було ухвалено, щоб українські міщани не пускали до себе на постій запорожців без волі гетьмана чи кошового отамана, хоча й дозволялось продавати запорожцям порох та провіант. Війти й бурмістри мали пильнувати, щоб з міст і містечок ніхто самовільно не ходив на Низ, не допускати проживання у своїх містах поселенців з числа запорожців. Однак такі заходи не давали сподіваного результату, а нерідко навіть загострювали ситуацію. Взагалі політика панівних кіл Речі Посполитої щодо України була незграбною, негнучкою, короткозорою, нерідко відверто реакційною. Не на висоті виявилася й українська шляхетська верхівка, котра буквально впродовж двох-трьох поколінь майже повністю сполонізувалася й окатоличилася. За цих умов роль авангарду українського народу в його національно-визвольній боротьбі взяло на себе козацтво, до якого приєдналася найкраща частина української шляхти. Хоча повстання часом вибухали стихійно, не мали перед собою чітко усвідомленої мети, однак у ході боротьби поступово викристалізовувалася державотворча програма і, врешті, у 1648 р. було відроджено незалежну Українську державу.
Перші потужні повстання, у котрих чільну роль відіграло козацтво, вибухнули в Україні наприкінці XVI ст. Спочатку (1591—1593 рр.) вождем був український шляхтич з Підляшшя Криштоф Косинський. У серпні — жовтні 1591 р. повстання поширилося з Січі на «волость», тобто на ті українські землі, що лежали на північ від кордонів земель Запорозької Січі. Повстанці зайняли Білгородку, Чуднів і Білу Церкву, причому в Білій Церкві місцеве населення мало присягати на вірність саме гетьманові Косинському, а не королю Сигізмунду III. Так само мали вчинити жителі Канева й Черкас. Також були відряджені козаки, щоб прийняти присягу від жителів Переяслава й Корсуня[41]. Тому, можливо, польський король Сигізмунд III 15 жовтня 1592 р. видав універсал, яким підтвердив привілей С. Баторія місту Корсуню: «Права их [корсунських міщан. — Ю. М., С. С.] майдеборского и овшем во всяких волностях и порядках местных водле листу и привилею их зоставуем». За ним король дозволив міщанам «волное шинкованье медом и пивами позволити и надати... волность вечными часи мещанам корсунским корчмы волные держати и шинки мевати медовые и пивные»[42]. Королівський універсал мав на меті утримати в покорі корсунських міщан, що й було досягнуто.
Наприкінці грудня 1591 р. Косинський забрав із будинку білоцерківського підстарости Булиги майнові документи князя Януша Острозького, зокрема на староство Білоцерківське й Богуслав, ряд сіл, очевидно, прагнучи закріпити їх за собою. Повстання розгорталось, а в лютому — квітні 1593 р. козаки пішли на Низ, одночасно охороняючи кордони від ординців. Тим часом князь Олександр Вишневецький звернувся до великого гетьмана коронного і канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, щоб той надав війська проти повстанців[43]. Повстання Косинського заглухло, що сталося і внаслідок переговорів і переключення козаків на боротьбу проти турецько-татарської агресії. Наступні два роки пройшли під знаком нового етапу повстання й водночас походів у придунайські князівства, що були васалами Османської імперії. Якраз тоді точилася австро-турецька війна, і в ній Відень прагнув опертися й на козаків, тому й відрядив до них свого посла Еріха Лясоту. Рим підкріпив цю місію своєю (легат Олександр Комулео (Комулович)). Врешті Замойський дав добро на похід козаків на Крим старшому з реєстровців. Той прибув до Корсуня, де схиляв до цього козаків. Проте козаки пішли не на Крим, а на Молдавію, маючи вождями Григорія Лободу та Северина (Семена) Наливайка. Якщо ж говорити про другий етап повстання, на чолі якого стояли насамперед Лобода і Наливайко, то він був потужнішим, ніж попередній, і боротьба розгорнулася на значній території України.
У серпні 1595 р. турки й татари вдарили на Угорщину. Замойський звернувся тоді до козаків з проханням виступити туди, але вони відмовилися приєднатися до коронного гетьмана й пішли через Білу Церкву на Корсунь. Коли Г. Лобода стояв у Корсуні, йому надійшов лист-скарга від козацького старшини Маська (Маска), який, перебуваючи у Жорнищах, нарікав на непослух міщан Кунян та Колодного. З Корсуня Лобода видав універсал, наказуючи арештувати цих зрадників і привести до міста для слідства [44].
Був у Корсуні й Наливайко. Відомо, що коли в березні 1596 р. під
