Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Врешті-решт королем Речі Посполитої став видатний державний і політичний діяч Стефан Баторій (1576—1586 рр.). Угорець за походженням, добре обізнаний з порядками в Османській імперії, Баторій чудово усвідомлював роль і значення запорозьких козаків. Гучний похід Івана Підкови на чолі великого загону козаків у Молдавію, внаслідок якого Підкова став молдавським господарем у 1577 р., стривожив уряд Речі Посполитої. Хоча за наказом короля Підкову було схоплено й страчено у Львові 1578 р., Баторій змушений був провести козацьку реформу, щоб не допустити антипольських повстань. Це вдалося лише частково, але Баторій був задоволений хоча б тим, що загрозу повстання було відстрочено, а потужний мілітарний потенціал Війська Запорозького був використаний і проти турецько-ногайсько-татарських орд, і проти Московської держави та інших противників Речі Посполитої. Найкраща частина козаків входила до так званого реєстру й набувала на основі цього певні права, вольності й привілеї. Козак оголошувався вільним, мав право на землю, маєтності і т. п. Військо Запорозьке одержувало власний прапор, клейноди, печатку. Окрім земель у пониззі Дніпра, там, де стояла Січ, і аж до Дону й Дунаю чи Дністра, козаки діставали можливість селитися в Київському та Брацлавському воєводствах, отримали у власність Трахтемирів, де стояв знаменитий козацький монастир. До наших часів дійшов перший реєстр тисячі запорозьких козаків, складений у 1581 р.
Після козацької реформи 1578 р. неминучим був процес швидкого відродження Корсуня. Адже у другій половині XVI ст. територія Поросся через часті наскоки татар була малозалюднена, і тому милив польської державної адміністрації був тут досить слабким, а в багатьох місцях і зовсім відсутній. У цьому дикому краї селилися лише різні селяни-втікачі, уходники-промисловці, козаки й бродяги. Вони розселялися до певних пунктів, якими на Подніпров'ї були міста і містечка, колись зруйновані й покинуті через набіги татар. До них належали також Корсунь і Стеблів. Поселенці утворювали хутори, в яких проживали і займалися сільським господарством. Так у цьому безлюдному краї створювалися центри залюднення — міста. Вони були незначні порівняно з округою, що до них прилягала.
З метою зміцнення оборони південних рубежів, а також для створення хоча б якоїсь влади на півдні Київщини старости Речі Посполитої відновлювали міста українського порубіжжя та заново заселяли їх. Варто зазначити, що після Люблінської унії 1569 р. всю Наддніпрянщину, за відомостями П. Куліша, поляки почали називати Новою Польщею, на противагу Старій, Привіслянській Польщі[26].
Для освоєння цих земель польським урядом у 1570 р. було створено комісію із їх розмежування. Комісари доповідали про визначення ділянок земель, «величезних, хоч ще й порожніх просторів»[27], на які не поширювалась влада державної адміністрації. За проведеним розмежуванням Корсунщина відійшла до Київського воєводства. На той час вона була майже незалюднена. Як писав італійський хроніст Олександр Гваньїні, між Черкасами і Каневом «не видно й жодних будинків, сіл та волостей; на всі сорок миль — пустеля й дикі поля аж до Очакова, татарського міста й замку, що стоять при гирлі Дніпра»[28]. Віддаленість краю від густонаселених районів приваблювала сюди переселенців, в основному кріпосних селян, адже тут їх не могла контролювати державна адміністрація.
Заселенням Корсунщини займалися родичі славнозвісного Байди — князя Дмитра Вишневецького, який був основоположником першої відомої на сьогодні Запорозької Січі — Хортицької. Йдеться про князів Михайла Олександровича Вишневецького і його сина Олександра. Перший з них був черкаським і канівським старостою (1559—1579), київським каштеляном (1581—1584), а другий — канівським і черкаським старостою (1580—1593), запорозьким гетьманом (1578—1581). Формально саме Михайло представив королю Стефанові Баторію пропозицію щодо Корсуня, доводячи, що він лежить на звичній трасі татарських набігів і якби це місто було відроджене, то була б користь і краю, і всій Речі Посполитій. У відповідь 8 лютого 1584 р. король видав у Гродно універсал на «заложенє містечка Корсуня» та надав Корсуню магдебурзьке право[29]. Вже наступного року в історико-географічному творі польського хроніста Станіслава Сарницького була згадка про Корсунь як про «місто нове засноване від Стефана Першого, короля польського, з укріпленнями міцними при річці Рось, на самому шляху скіфів [тут маються на увазі татари та ногайці. — Ю. М., С. С.], себто Чорному шляху, де вбачається літера К [текст твору Сарницького пов'язаний з картою із відповідними позначками. — Ю. М., С. С.]. І обіцяв король захист цьому місту, щоб більше скіфи не змогли пересуватись безкарно Чорним шляхом. Був навіть колись тут замок знатний, що доводять руїни мурів стародавніх занедбані»[30].
Але фактично відродив місто Олександр Вишневецький. Корсунь став центром нового Корсунського староства, створеного внаслідок поділу Черкаського староства, а Олександр Вишневецький — його першим старостою (1584—1593)[31]. Як твердить «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона», король Стефан Баторій передав Корсунь одному з представників козацької
