Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

На Поділлі під Могилевом ішли жорстокі бої. Польські війська захопили ряд міст і містечок — Мишурів, Ягубець та інші. Восени 1654 р. були захоплені польськими військами Бар, Шаргород, Мурафа та ін. Населення міста Буші підірвало останнє місце свого захисту — пороховий погріб. Узимку 16541655 рр. взяли в облогу Умань. Обороною цієї укріпленої фортеці керував один із найбільш талановитих полковників Хмельницького Іван Богун. Він облив вали водою, вода замерзла, утворились крижані стіни, неприступні для польської й татарської кінноти. Тому Богдан Хмельницький і боярин В. Шереметьєв, які мали до 70 тис. війська, пішли на допомогу обложеним. Під Охматовом, проте, вони були оточені поляками та ординцями. Стояли люті морози, не вистачало продовольства. Козаки потім жартома назвали битву під Охматовом “Дрижопільською”, бо воїнство мерзло, від холоду всі дрижали. Ця битва була виграна українськими і російськими військами за допомогою Богуна, що вирвався з оточення. Польсько–татарські загони були відкинуті. Настав час для звільнення західних українських земель.

На чолі українсько–російських військ влітку 1655 року Хмельницький і боярин В. Бутурлін звільнили велику частину Галичини й підійшли до Львова. Але в цей момент на територію України з півдня напала тридцятитисячна кримська орда, бо турецькі й кримські правителі вкрай були стурбовані посиленням України, перспективою її визволення. Хмельницький і Бутурлін відступають у Подніпров’я. Розпочинаються переговори Хмельницького з володарями Молдавії, Трансільванії, Валахії. Гетьман намагається утворити дипломатичну ізоляцію Польщі, залучити ці країни до боротьби з польсько–татарською коаліцією держав.

У 1656 р. вдалося домовитись про дипломатичне приєднання Молдавії до російсько–українського союзу. Але цьому зашкодили протурецьки настроєні молдавські бояри, які допомогли туркам повалити господаря Молдавії, прихильника України.

У 1655–1656 рр. відбуваються спільні походи запорозьких і донських козаків на Крим, щоб послабити польсько–татарський союз. Розпочинаються переговори Хмельницького також і зі Швецією. Справа в тому, що в цей час шведські війська на чолі з Карлом X захопили значну територію Польської держави та навіть Варшаву. Це був дуже вигідний час, щоб завершити війну і визволити з–під польсько–шляхетського поневолення всі українські землі.

Проте в Московії при дворі царя перемагає партія боярина В. Ордина–Нащокіна, який переконував, що в цей момент цареві вигідніше розпочати війну зі Швецією за завоювання прибалтійських територій, за вихід у Балтійське море і тому потрібно припинити війну з Польщею за Україну. Ця ідея переорієнтувала політику Москви.

Московський уряд іде на сепаратне перемир’я з Польщею, яке уклали в 1656 р. у Вільно без участі української сторони та в обхід її інтересів. Московське царство і Польща припиняли воєнні дії, поділивши між собою Україну. Ця нова зрада Москви викликала страшенне обурення Хмельницького. Він розумів, що втрачаються величезні історичні можливості, аби повністю звільнити Україну від чужоземного ярма. Гетьман розпочинає сам переговори із трансільванським князем Ракоці, який був союзником Швеції, надсилає йому війська для боротьби з Польщею, намагається встановити союз зі Швецією, щоб посилити антипольську коаліцію і довести до кінця справу визволення України.

Ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків В. Смолія та В. Степанкова показують, що під час цих переговорів Хмельницький постійно наголошував на тому, що за українським урядом має бути визнана “вся Русь до Вісли”. Проте Карл X не хотів визнати цих прав. І тоді козацький уряд припинив переговори зі шведами, доки король, як повідомляв шведський посол Г. Веллінг, “… не визнає за ними права на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова, аж по Віслу”. Пізніше Хмельницький знову наголошував, що бажає здобути “… всю країну між Віслою і тутешніми місцями… ” і що цю територію вони нікому не віддадуть.

Отже, Хмельницький твердо й послідовно відстоював соборність України. Та царський уряд за ці переговори звинуватив гетьмана у зраді. Але хто зрадив тоді? Зрадив саме московський уряд, Москва зрадила своїм зобов’язанням щодо захисту українського народу від зовнішніх ворогів. Переяславсько–Московська угода 1654 року була фактично скасована Москвою. Хмельницький, отже, першим дістав титул зрадника від московських політиків, і цей титул потім ліпили чи не кожному гетьманові України, який не зрікався її державності, а в пізніші часи — чи не кожному українцеві, який не зрікався своєї національності.

Невдало перервані воєнні дії, зрада московського уряду потрясли старого гетьмана. Він тяжко захворів і 27 липня 1657 р. помер. Поховали його в родинному хуторі Суботові.

В історії України діяльність Хмельницького відіграла поворотну роль. Це стосується, зокрема, і Московсько–Переяславської угоди 1654 року, яка прив’язала Україну до історичного колеса Московської держави.

До нас ця угода в оригіналі не дійшла. Вона збереглась у численних списках і варіантах, які дісталися нам від московських посольських чиновників–дяків. Вони намагалися в тих документах провести ідею, важливу для московських владців, що нібито Україна з’єдналася з Московією. Проте, якщо уважно переглянути ті статті, перероблені вже в Москві, можна спостерегти, що Україна просила не про ліквідацію своєї держави, а просила тільки військової допомоги й укладала з царем військовий союз, зберігаючи повністю свою державну організацію — гетьманський уряд, армію, самобутній адміністративно–територіальний поділ тощо. Зберігалось самоврядування в містах разом із магдебурзьким правом, демократичний спосіб обрання управлінських органів — магістратів і ратуш.

Україну як незалежну державу визнавала Європа. Шведським король Густав IV писав до Хмельницького в 1654 р.: “Ми знаємо, що між великим князем московським і народом запорозьким зайшов певний договір, але такий, що залишив свободу народові цілою та непорушною”. Австрійський посол від імені свого уряду вітав у 1654 р. Хмельницького та його радників, “що представляють цю славну і войовничу республіку”. Україна укладає ряд рівноправних угод із європейськими державами. Сам Богдан вважав себе володарем України–Русі та заявляв польському послові Любовицькому в 1655 р.: “Я став володарем всієї Русі і не віддам її уже нікому”. В усіх