Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Але Виговський на Москву не пішов. У нього за спиною розпочалося повстання в Гадячі, Лохвиці, Ромнах, яке спровокували московські посланці типу боярина Хитрово. Найбільше невдоволення в народі викликав союз гетьмана з кримськими татарами, які при відході до Криму після Конотопської битви, знову грабували і плюндрували Україну.

Новий запорозький кошовий Іван Сірко почав громити союзників Виговського — татар, і вони залишили гетьмана. Проти гетьмана Виговського виступили також старі полковники — Т. Цецюра, В. Золотаренко, Я. Сомко, яким колись не вдалося взяти в руки гетьманську булаву, на відміну від Виговського — молодшого, освіченішого й талановитішого. Невдоволена Виговським була й значна частина населення, зокрема козаки, яким було заборонено ловити рибу в річках, продавати вино. Водночас гетьман всіляко підтримував шляхту, надавав їй землі та пільги. До того ж більшість представників усіх прошарків населення орієнтувалася на православну Москву.

У жовтні 1659 р. Виговський скликає в містечку Германівці, на Київщині, козацьку раду й доручає своїм полковникам Сулимі та Верещаку ознайомити всіх зі змістом Гадяцької угоди. Але його пояснень ніхто не хотів слухати. Козаки–запорожці обом полковникам відрубали руки, в яких вони тримали тексти угод. Розлючений натовп вирував. Виговський склав перед радою гетьманські клейноди, булаву. На гетьмана був знову обраний Юрій Хмельницький. Молодий, але не здатний до управління, він цілком влаштовував честолюбних і бездарних заздрісників. Виговський подався до Польщі. Йому віддали у володіння Київське воєводство, яке, до речі, Польщі не належало. Але пізніше, у 1664 р., за доносом свого політичного суперника Павла Тетері Виговський був страчений за наказом польського уряду. Для урядів усіх держав завжди було вигідніше бачити своїх талановитих опонентів мертвими. Головною причиною невдач у діяльності державця Івана Виговського була, певне, ситуація, в якій несподівано опинилась Україна. З одного боку, Польща не могла примиритись із втратою України і тому не хотіла надати допомоги гетьманові. З другого боку, Московське царство, трактуючи Україну як свою провінцію, азіатською дипломатією підкупу й обіцянок переманювало на свій бік завжди бідну й жадібну до багатств і влади українську старшину, водночас відверто, силою зброї, окуповуючи землі України.

Молодий гетьман Юрій Хмельницький був недосвідченим у політиці. Його життя проходило часто далеко від України, бо його батько мусив часом віддавати сина як заложника то туркам, то ординцям. За натурою він був мовчазним, не любив спілкуватися з людьми та й не дуже розумівся в них. Це була людина невисокої освіти, без почуття відповідальності, але честолюбна, через що часто ставала іграшкою в руках тих чи інших політиків та угруповань. Коли Юрій Хмельницький знову став гетьманом (1659–1663), його покликали в табір до О. Трубецького. Юрасеві підсунули нову російсько–українську угоду.

Українські історики, в тому числі й сучасні дослідники, стверджують, що це були сфальшовані московськими дяками статті, які називались так само, як і колись за Богдана Хмельницького, Переяславськими. Це були статті, які вже вимагали підпорядкування політичного життя України московському урядові, вимагали введення в нові полкові міста України залог московських військ, які віддавали в руки московських воєвод усе економічне життя України. Цей так званий Переяславський договір 1659 року був підписаний Юрієм Хмельниченком. І саме цей варіант статей і залишався надалі офіційним документом, на якому ґрунтувались взаємовідносини України і Московії в подальші роки історії.

Скоро цей сфальшований документ став єдиним офіційним текстом статей Переяславської угоди, яку царські урядовці постійно видавали за угоду самого Богдана Хмельницького.

Згідно з цим фальсифікатом тепер українські гетьмани не могли обиратися без дозволу царя, вони не мали права провадити переговори з іншими державами. Козацька рада не мала права без дозволу царя усувати гетьмана, гетьман не мав права звільняти або призначати генеральну старшину і своїх полковників, не мав права самостійно виступати в походи, а йшов тільки з російським військом, куди накаже цар. Крім того, київський митрополит мав визнати владу Московського патріарха тощо. Такими є основні положення цієї нової Переяславської угоди, які фактично робили українську державність автономією Московського царства.

Згодом усе це поставило Україну в драматичну ситуацію. Після підписання Юрієм Хмельницьким цих статей розпочинається новий етап в історії українсько–російських взаємин і взагалі новий період в історії визвольних змагань українського народу. Якщо до 1659 р. та, власне, ще до Гадяцької угоди 1658 р., український народ і його козацько–старшинські провідники боролися з польсько–шляхетським пануванням в Україні, національно–визвольна боротьба була спрямована лише проти польсько–магнатського засилля і католизації, то від цього рубежу починається поворот у національно–визвольній боротьбі українців: боротьба йде вже і проти московського наступу на Українську державу.

У перші десятиліття після Гадяцької угоди і нових Переяславських статей і, власне, до кінця XVIII століття боротьба українців, таким чином, точиться на двох напрямках: 1) за остаточне витіснення польсько–панського панування на Правобережній Україні і 2) боротьба проти знищення Москвою на лівобережній частині тієї державності, яка склалась у ході визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.

Відтак формується новий напрямок і в суспільно–політичній думці, і в середовищі військової козацької верхівки. Ця боротьба проти знищення української державності активно триває до 1709 р. і вже з меншою силою проявляється в період до кінця XVIII ст.

Таким чином, майбутнім історикам потрібно буде звернути увагу на нову періодизацію визвольної боротьби українського народу, врахувати, що вона мала два етапи: від 1648 до 1657 р. — як боротьба виключно проти польсько–панського поневолення; від 1659 р. з’являється ще один напрямок — східний, боротьба проти наступу Московського царства на державне існування України. Згодом цей напрямок стає домінуючим.

У 1660 р. Польща укладає зі Швецією перемир’я, домовляється з Кримським ханством і розпочинає війну з Московським царством та Україною за повернення українських територій. Українські війська зазнають поразки і, як писав літописець Самовидець, Юрій Хмельницький мусив “згоду прийняти з військом коронним присягнути з військом своїм” і укласти з Польщею Слободищенський трактат (18 жовтня 1660 р.). За цим трактатом козацька Україна юридично поверталася під Польщу на