Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Звичайно, при цьому виясненні не все може бути докладно певним, бо первісний обряд міг трохи змінити свою форму. Нові покоління взагалі пильнували зрозуміти обряд, і часто надавали йому нове пояснення, і таким чином обряд ставав джерелом релігійної творчости навіть і за нових часів. Взагалі, з бігом часу обряд сильно костенів, кам'янів, чому й не міг легко мінятися, тоді як ідея обряду, вірування могли мінятися й тратити початковий сенс обряду.

Ось тому, глибше придивляючись до теперішнього християнського життя нашого народу, ми знаходимо в ньому багато рис дохристиянських. Різні приноси до Церкви відомі з найдавнішого часу, і звичайно являються продовженням практики дохристиянського часу. Священики не завжди відкидали ці звичаї з матеріяльних поглядів. Бувало, що приноси до Церкви Священик вносив у Вівтар, освячував і їв, цебто робив так, як вимагали від нього ті, що приносили.[131] Звичайно, церковна Ієрархія забороняла все це, але з малим успіхом.

Найстарші жертовні церковні приноси — це канун і кутя, що з початку Християнства не дозволялися. Слово канун походить від гр. kanoun — наповнений іжею кошіль (гр. kane — очерет, kanes плетінка з очерету), якого приносили звичайно до Церкви під неділю чи Свято, коли споживалося все принесене. Цей принос кошеля-кануна став календарним означенням передсвята; звідси ж пішов і вираз «накануні» — напередодні. Дуже давнє й слово кутя, від ґр. koukkia — боби, зерно, — принос за померлого.

Так само й пізніше до Церкви приносили не тільки свої духовні Молитви, але й хліб, булки, мед, полотно, рушники, хустки, плоди, паски, крашанки й т. ін. Великоднє порося й ковбаса, та й сама паска, — це залишок дохристиянських жертов, проти чого сильно був виступив у 1591 році осібним друкованим у Львові Посланням Патріярх Царгородський Єремія II. Але всі намагання викинути це з народнього життя не дали добрих наслідків, і в Требнику спокійно вміщується «Молитва во єже благословити брашна м'яса во Святую і Великую Неділю Пасхи». Святкування так званих Храмів чи Празників, днів Святих, на честь яких побудовано Церкву, часто нагадує первісну жертовну трапезу, та ще з варенням меду. Коли п'ють, то до чарки ще й тепер приговорюють: «Дай боже!» (може старе: Даждьбоже!) й т. ін.

Пири чи щедрі бенкети ведуть свій початок дохристиянського часу: це щедра жертва богові, що завжди справлялася гучно з возлиянієм. Особливо щедрі були пири на якесь Свято. За Володимира ці жертви — княжі пири з скоморохами[132] — позосталися непорушні, як і давніше були, тільки їм надано характеру милосердя, хоч і до Християнства частина жертви все роздавалася бідним. Часті були й жертви своїм домовим божкам, сліди яких дійшли й до нашого часу, як святковий обильний стіл. Церква завжди забороняла Священикам бувати на святкових пирах з піснями, бо це ж «поганський» звичай.

А серед ритуальних українських обрядів позосталося дуже багато такого, що виразно нагадує нам про колишні жертви, про що я не раз говорю в цій праці. Пізніше, вже за християнського часу, криваві жертви замінені хлібними; пор., напр., весільний коровай, як жертву богові. Приноси богам удавнину часом вішали на священих деревах по лісах та гаях, напр., рушники,[133] що в нас перейшло на фігури, і існує й до сьогодні.

Наші Літописи й інші важливі стародавні джерела ніколи ніде не згадують про жерців, що потрібні були при жертвоприношеннях, а тому в нас нема міцних даних припускати, що в слов'ян взагалі, і в нас зокрема, був осібний розвинений клас чи каста жерців (крім слов'ян західніх, де вони справді були). Коли потрібно було приносити жертву, її приносив кожен за себе або старший в родині, цебто батько; він же був і виконавцем усіх приватних родинних обрядів. А публичні жертви звичайно приносив князь або його бояри; напр. Початковий Літопис розповідає, що князь Володимир поставив ідолів у Києві, він же нараджується зо своїми боярами та старшими про переміну Віри, але. ніякі жерці при цьому не згадуються, а згадати Літописець мусів би, коли б вони були.

Але були в нас т; зв. волхви, тільки не як окремий клас, не як служителі всенародні, але як окремі фахівці в зносинах людей з богами. Про них часом згадують наші стародавні пам'ятки, але не часто, а Слова зовсім промовчують. Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів.

Так, арабський письменник середини X віку Ібн-Даста свідчить, як ми бачили вище, що в русів є волхви, які сильно впливають на князів, і яку жертву вони призначать, так і мусить бути. Князь Олег, як сповіщає Початковий Літопис, питався волхва, від чого він, князь, помре, і той правдиво йому напророкував, що він помре від свойого улюбленого коня, хоч Олег (чи Літописець) і сказав був на це: «То ть неправо молвять волсви, но все то лжа єсть». Звичайно, волхви стояли за стару віру, були проти нового Християнства, про що не раз згадує й Початковий Літопис. Так, року 1071-го в Києві появився був волхв, що сильно виступав проти Християнства. Він говорив, що в кару за зневажання старої віри через п'ять літ Дніпро потече назад, а Русь та Греція переставляться своїми місцями. Але цей волхв скоро зник.[134]

Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2. 1) визначає мудрець. Самі волхви твердили про себе, що вони знаходяться в зносинах