Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

«Коли ж продаж утруднений, і тягнеться довго, то купець вертається з іншим дарунком вдруге й утретє, і якщо бажання його все ж таки затягується то він приносить дарунка одній з малих фіґурок, і просить поклопотатися, кажучи: «Це жінки й дочки нашого господина», і не пропускає ані одної фіґурки, яку не просив би й не благав би поклопотатися, і не вклонився б їй низенько.

Часто продаж іде легко купцеві, і тоді він, продаючи, говорить: «Господин мій виконує моє бажання, треба нагородити його за це!» І бере купець певну кількість рогатої скотини й овечок, забиває їх, частину м'яса роздає бідним, а решту приносить і кидає перед великим стовпом і перед малими, що круг нього, і вішає голови рогатого скота й овечок на стовпи, вставлені в землю. А коли настає ніч, то приходять собаки й пожирають це все, і тоді той, що зробив це, говорить: «Мій господин добрий до мене, — і з'їв мій дарунок».[118]

Нарешті Сага про норвезького князя Олафа, по рукопису з XIII віку, як ми вище бачили, розповідає, що наш князь Володимир у Києві заходив до свого поганського храму й приносив там жертви ідолам.

Це були все свідчення чужинців про жертвоприношення слов'ян або русів. Про те саме дуже часто свідчать і наші власні джерела. Так, Початковий Літопис під 983 р. подає, що князь Володимир, розбивши ятвягів, «твори потребу (цебто: жертву) кумиром с людьми своїми. І ріша старці й бояре: мечем жребій на отрока і дівицю, на коєго же падеть, того заріжем богом». Жереб упав на християнську родину варяга Тура, і він з сином був забитий (ПСРЛ І. 35). Це дуже важливе свідчення, бо вказує, що наші предки приносили своїм богам навіть людські жертви, а першим нашим Мучеником за Віру був Тур.[119]

Про те саме свідчить цей же Літопис ще й під 980 роком, — коли князь Володимир розпочав князювати в Києві, то поставив ідоли своїм богам, і «жряху (приносили жертви) їм, наричюще ї (їх) боги. Привожаху сини свої і дщери, і жряху бісом, оскверняху землю теребами (требами, жертвами) своїми, і осквернися кровьми Земля Руска, і холм от» (ПСРЛ І. 22–23).

Так само Митрополит Київський Іларіон у своєму Слові половини XI віку пише, що ми, прийнявши Християнство, «уже не ідолослужителі зовемся, — христіани, уже не закалаєм бісом друг друга… Уже не, жертвенния крови вкушающе, погибаем».

Про людські в нас жертви свідчить у Слові на Фомину неділю й Кирил, Єпископ Турівський, вихованець Київський, письменник другої половини XII віку, розповідаючи, що зцілений Ісусом говорить до жидів: «Чи ли на високия холми хощете М'я повести, ідеже ви своя діти бісом закаласте? Отселе бо неприємлеть ад треби закалаємих отци младенець, ні смерть почести: преста бо ідолослуженіє і пагубноє бісовскоє насиліє».[120]

Про криваві людські жертви в нас свідчать і чужинці. Так, арабський письменник Ібн-Даста десь біля 930-го року пише про русів, що «є в них волхви, а з них деякі наказують князеві, як ніби вони їхні начальники. Буває, що вони наказують приносити жертву творцеві їх, що їм захочеться: жінок, мужчин і коней. Узявши людину чи скотину, волхв накладає йому мотуза на шию, вішає жертву на колоду, і чекає, поки вона задушиться, і каже, що це жертва богові».[121] Проф. М. Грушевський оспорює, що наші предки приносили людські жертви, але переконливих на це доводів не подає (Історія України-Руси І. 289, вид. 2.). Навпаки, О. Шахматов, Е. Аничков і ін. міцно доводять, що людські жертви в нас таки були.

Відгомін людської жертви маємо ще і в пізніші часи, в XVII столітті: відомий повстанець Степан Разин (1671 р.), як свідчить Страус, приніс у жертву Волзі, — як про це подано вище, — полонену перську княжну. Це не є звичайне потоплення обридлої полюбовниці, — це власне людська жертва богові води, щоб став милостивим.

Серед українського народу поширено багато найрізніших оповідань, що невільно ображувати сонця видом крови, а це посередньо вказує, що криваві жертви таки давно вивелися в нас. Можливо, що наші повір'я про кров в основі своїй мають пізніші старозавітні накази, але багато їх постало в нас ще в дохристиянський час. Пролита відкрито при сонці кров буде помщена, бо вона кричить до Неба, (Буття 4. 10). Убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває праведного, приймає гріхи на себе й усіх тих, кого праведний міг би спасти. Див. про це вище, при опису Сонця, ст?

Свідчень про звичайні жертви, як я вище зазначив, у нас дуже багато. В Літопису під 912-им роком розповідається, що коли на Небі появилися загрозливі познаки, то «князь Олег принесе жертви многи, умилостивляя богов своїх нечестивих».

Митрополит Київський Іоан II (^ 1089 р.) У своїх «Правилах» подає, що (кияни) «жруть (цебто жертви приносять) бісом, і болотом, і кладязем». В Питаннях Кйрика XII віку читаємо: «Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед».[122] У «Слові Христолюбця», XI віку, подається, що слов'яни вірять у богів і богинь, «і покладивахуть їм треби, і кури їм ріжуть», «пьють о идоліх своїх».[124] В одному Слові за списком XIV віку знаходимо, що кури «іними в водах потопляєми суть, а друзії, к кладязем приходяще, моляться, і в воду мечють, Велеару жертву приносяще».[125] Слово про те, «Како первоє погани віровали в ідоли» розповідає, що «убогая курята, оже не на честь святем породишася, ні на честь вірним человіком, но на жертву ідолом ріжються… Проповідающе