Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

В рукопису XIV віку знаходимо таке сповідальне питання: «Не поганим глаголеть, но крестьяном; мнозі бо от хрестьян трапези ставлять ідолом і наполняють черпала бісом».[127]

І за пізнішого часу, в XVI–XVII віках, подаються звістки так само про колишні жертви дохристиянським божкам. Так, Архиєпископ Новгородський Макарій у своєму Посланні 1534 р. писав цареві Івану Грозному, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей… і всей тварі поклоняхуся, ако Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, і овци, і всяк скот, і птици» (ПСРЛ V. 73). Польський історик Стрийковський розповідає, що Ладо був бог, якому приносили в. жертву білого півня.[128] Нарешті про жертвоприношення'читаємо й у Густинському Літопису XVII в.: «Людіє же тогда, тьмою ідолобісія помрачені суще, жертви богомерзкія богом своїм приношаху, і озером, і кладязем, і рощенієм» (ПСРЛ II. 234). Є відомості, але пізнішого часу, ніби перед ідолами палили невгасимі вогні,[129] а арабський письменник Аль-Масуді біля 950-го року свідчить, що курили й ладаном.

Звичайно жрець кидав мотуза на жертвенну худобину, і зачавлював її; ось тому в Християнстві заборонено їсти удавленину.

Археологічні розкопки в різних частинах України-Руси давали немало різних речей культового вжитку: зливальниці, курильниці й т. ін. (див. напр., М. Вязьмітіна: Золота Балка, Київ, 1962 р., ст. 208–218).

Року 1908-го славний український археолог В. В. Хвойко робив археологічні розкопки в Києві, на місці старого Києва, і знайшов стародавнє капище, — місце, де приносилися жертви поганським божкам. «При цих розкопках знайдено велику кількість кісток і черепів тварин, головним чином свійських».* На цьому ж місці року 1937-го знову робили розкопки, знайшли нові деталі.

Стародавні капища знайдені і в інших містах України.

Жертви приносили, як бачимо з поданого матеріялу, або в храмах, або найчастіше під голим небом на святих місцях: під великим дубом або іншим великим деревом, в гущавинах лісу, в чагарниках, на березі річок чи озер, біля криниць чи джерел, на пагірках і т. ін. Жертви були або одиничні, персональні, або й громадські, коли збиралося багато народу в святкові дні, або в дні потреб: перед виступом на війну, по вдалому поході, під час епідемії, посухи й т. ін. В жертву приносилося найрізніше або з плодів та виробів з них, або домова худоба: воли, вівці, кури тощо, а часом, як ми бачили, і люди.

З жертвою часто пов'язане було гадання про будуччину, як свідчить ще Прокопій: слов'яни «по жертвах гадають». Приносити жертву визначалося словом «жрати» або «жерти», що полишилося аж до нашого часу в розумінні багато й сквапливо їсти, — їли ж чуже. Жертва звалася ще «треба» або «тереба», бо звірину на требу тягнули, «теребили», що також дійшло й до нашого часу. Замість «треба» часом казали «потреба».

Жертовне м'ясо варилося в казанах, і те, що належалося по жертві людям, тут же врочисто й сквапливо «пожиралося», «жерлося» в присутності бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з відповідними грами, піснями та танцями. Вірили, що жертовна кров має чудодійну силу. Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу воду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бідні, — це соціяльний бік жертви. Багаті люди розвозили залишки жертви по місту й роздавали бідним. Як знаємо, це позосталося і за Християнства, — так робив сам князь Володимир.

До богів приходили подякувати їм за зроблене або попросити ласки в будучому, а то й погадати. При жертвах були певні молитви й пісні, бо жертва завжди зв'язана з молитвою, й чинилися відповідні обряди. Відданість богові виявлялася поклонами або чолобиттям, чи паданням ниць перед ним.

Старих текстів молитов не дійшло до нас, але рештки їх таки залишилися в стародавніх заговорах та заклинаннях; деякі уривки з молитов проте маємо. Ібн-Даста, арабський письменник X віку, подає найстарішу Молитву слов'ян. Під час жнив слов'яни беруть ковша просяного зерна, підіймають до Неба й моляться: «Господине (Господи), ти давав нам поживу, дай же нам і нині її подостатку!»[130]

Звичайно, часто молилися й без жертов, по тих самих місцях, обернувшися обличчям на Схід. Як бачимо з Церковного Уставу князя Володимира молилися й під клунями; ще й сьогодні селяни моляться або в хаті перед «Богами» (Іконами), або й на дворі, чи в березі, лицем тільки на Схід.

Формою звертання до бога було «Господине», цебто Господи, як це бачимо в описах X в. Ібн-Фад-лана, Ібн-Даста й ін. Цікаво, що й княгиня Ярославна в «Слові о полку Ігоревім» кінця XII віку так само зве Вітер і Сонце, як богів, словом Господине. Слова Господь і господин спершу не розрізнялися, — розрізнялися вже за християнського часу, — християнським дісталися Господь для Бога, а господин. для світських.

Первісна релігія була заснована головно на звичаях та обрядах, оплетених мітами. Ці звичаї й обряди завжди дуже консервативні, і з бігом віків мало міняються, тому багато їх перейшло й у Християнство, змінивши тільки свою первісну ідею. Старі релігійні форми звичайно не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі, без зміни ідеї, чи то в ідеї, без зміни форми. Ось тому сучасні найрізніші народні обряди дають нам дуже