Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Вихідці з шуцманшафту РКУ взяли участь і у єдиній відомій бойовій операції частин УНА, здійсненій в останні місяці війни вже у своїх власних інтересах, а не з метою утримання німецького Східного фронту. Протягом березня 1945 року полковник Павло Терещенко, командир «бригади Вільного козацтва» в складі УНА, сформував 2 розвідувальні групи з українців-випускників розвідшкіл Абверу. Більшість з них були колишніми шуцманами з різних регіонів РКУ, евакуйованими до ГГ, де служили у 206-му і 207-му шуцбатальйонах. Для керівництва ними Терещенко добився звільнення з концтабору уродженця Сум Василя Лазаренка. До арешту останній був агентом ОУН у складі 206-го батальйону, і був заарештований СД за підготовку переходу частини на бік УПА.
Розвідники були зведені у 2 групи — агентів-нелегалів (33 бійці) і диверсантів (15 бійців), і в 8 квітня перекинуті через лінію фронту на території Чехословаччини, в район села Лашковце. Їхнім завданням було пробратись у зайняті Червоною армією західні області України, налагодити зв’язок з УПА, допомогти їм у боротьбі і в майбутньому координувати можливу взаємодію з УНА. Попри те, що розвідники були одягнені й оснащені, як червоноармійці, пройти прифронтову зону без пригод їм не вдалось — обидві групи були втягнуті в сутички з чеською міліцією і частинами охорони тилу РККА, і зазнали втрат. На 10-й день рейду, виходячи з украй складної ситуації, командир наказав групам розосередитись і далі просочуватись з чергового оточення командами по 2–3 бійці. Більшість з них була затримана або знищена радянськими військами, однак щонайменше 8 розвідників таки пробрались в Україну. Двоє з них були заарештовані згодом, у 1951 і 1953 роках, ще шестеро — із уже відомих радянським органам держбезпеки — станом на середину 50-х і далі знаходились в розшуку[195].
Тисячі дезертирів з шуцбатальйонів, поліції та частин Вермахту в РКУ в переважній більшості потрапляли до лав РСЧА, в складі якої і закінчували війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо СМЕРШу і армійському командуванню, але політичні питання в даному випадку відступали на другий план перед питаннями військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України. Арештовували зазвичай тільки тих, хто потрапляв в полон до радянської армії зі зброєю в руках. Частину з них розстрілювали, але більшість засуджувалась до 20–25 років виправно-трудових таборів (Исправительно-трудовые лагеря, ИТЛ).
Ставлення більшовиків до всього населення окупованих територій було настільки злочинним, що виділяти серед їх маси колишніх поліцаїв не було сенсу. Склалось навіть так, що доля «колаборантів» нерідко була кращою за долю простих жителів України, що потрапляли до РСЧА.
Адже коли останніх здебільшого зводили у беззбройні загони «чорних свиток» і бездумно гнали на німецькі кулемети, то колишні солдати і поліцаї потрапляли до штрафних рот, батальйонів і полків. Офіційно ці частини називались «штурмовими», і перебували під прямим командуванням армії чи фронту. Їх використовували так само, як і «чорносвиток», тобто для «розвідки боєм» не придушеної вогневої системи противника, але вони були озброєні, і отримали підготовку та бойовий досвід на службі у німців. Після поранення (що називалось «искуплением кровью») вояки штрафбатів і штрафполків переводились до лінійних частин РСЧА, і мали такі ж шанси дожити до кінця війни, як і решта червоноармійців. Мало того, складається враження, що нерідко вони були кращими вояками своїх частин, за що отримували заслужені нагороди. Так, згадуваний раніше керівник київського військкомату і білоцерківської вахкомпанії майор Павло Грущенко після піврічної служби у 16-му офіцерському штрафбаті 3-го Українського фронту і отримання поранення та контузії, був поновлений в званні і направлений в лінійні частини, та закінчив війну комбатом і кавалером ордену «Червоної Зірки». Житель Києва, группенфюрер залізничної поліції Дмитро Орєхов повернувся з війни з орденом «Червоної Зірки» і медалями «За бойові заслуги», «За визволення Праги», «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною»[196]. А колишній шуцман з Сумщини Микола Литвиненко навіть став Героєм Радянського союзу[197].
Декотрі добровольці встигали по кілька разів змінити сторону, за яку воювали. Найяскравіший приклад — колишній офіцер міліції НКВД з Києва Іван Хитриченко. Він потрапив у німецький полон в ході евакуації з Київського котла, записався в таборі, як червоноармієць Зайченко, і був відпущений додому. В грудні 1941 року він узявся реорганізовувати місцеве підпілля на Житомирщині у партизанський загін, який був знищений нацистами одразу на місці збору. У 1942 році Хитриченко з’явився у Києві, де став командиром підрозділу поліції, що охороняв відбудову моста через Дніпро. Паралельно він почав налагоджувати зв’язки з столичним партійним підпіллям, що мало наслідком серію провалів, за які підпільники заочно засудили його до смерті. В грудні 1942 року Хитриченко полишив службу в поліції, і з’являвся у низці партизанських загонів Київщини та Житомирщини, намагаючись об’єднати їх під своїм командуванням. У березні 1943 року він добився санкції на такі дії від Ковпака, й зрештою очолив Київське партизанське з’єднання ім. Хрущова. У 1944 році за наказом Лаврентія Берії Хитриченко був заарештований і засуджений, проте у 1955 році, після приходу до влади Микити Хрущова, його реабілітували[198].
Проте після
