Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

що чисельність цих батальйонів була доволі великою (від 400 до 670 чол. кожен), озброєні вони були здебільшого гвинтівками і кількома кулеметами (10–15 ручних і 5 станкових в кожному). 130 батальйон на кінець квітня 1943 року нараховував заледве 130 чоловік українців і 16 німців. Слабкість українських частин «шума» в регіоні пояснюється наявністю тут німецьких громад, в яких нацистами було організовано численні загони самооборони (Selbstschutz). В склад місцевої поліції також було включено значний процент фольксдойчів в якості командирів і рядових поліцаїв.

Таким чином, внаслідок наступу радянських військ на територію України і активізації повстанської та партизанської боротьби система місцевих збройних формувань окупаційного режиму почала руйнуватись. Північно-західні регіони РКУ були охоплені повстаннями шуцманів, ініційованими ОУН, а добровольчі частини східних та південних областей були здебільшого втрачені в ході відступу. Тільки в центральній частині України евакуацію поліційних та охоронних підрозділів нацисти провели достатньо організовано.

3.2. Переформування виведених з РКУ частин та їх участь в УНА

Встановити точну кількість дезертирів, і тих, хто залишився неможливо через хаос, що поступово заповнював всі галузі діяльності властей РКУ. Чудовою ілюстрацією тодішнього становища є випадок, що трапився в навесні 1943 року на Київщині. 30 квітня 1943 року мобільний підрозділ німецької польової жандармерії заарештував дезертира з 117 батальйону. Протягом місяця фельджандарми возили українця за собою, тому що попри численні звернення до керівництва поліції, не змогли знайти місцезнаходження його частини, щоб повернути втікача. Врешті, 31 травня шуцмана просто відправили на роботу до Німеччини. А 6 червня, коли батальйон нарешті «знайшовся», його шеф-командир подав скаргу на дії жандармів, за розхитування престижу німецької влади[176]. Інший приклад: влітку 1943 року, у довідці про чисельність службовців адміністрації і поліції у Вінниці, в якій кількість німців подано з абсолютною точністю, про українську поліцію сказано: «Приблизний штат 250 чоловік»[177].

Найбільш масовим на середину 1943 року стало дезертирство серед вояків «гіва». На той час всі вони вважались вояками підрозділів східних військ, позбавлених будь яких національних рис. Вартові команди і взводи «гіва» при таборах військовополонених отримали перехідну назву ОWZ-manner (від Ost-Wachzuge — східні охоронні взводи). Жодної мотивації до продовження служби у нацистів, які програвали війну, вони не мали, а втеча додому для них була дуже доступним і спокусливим виходом з непевної ситуації. Розбігались цілі роти, при чому не тільки тилові, але й задіяні на фронті, як наприклад 8 рота «гіва» в листопаді 1943 року. В грудні 1943 р. рейхскомісар Е. Кох навіть порушив перед фюрером питання «зростаючої небезпеки Східних частин», що перебували на залишках території РКУ[178].

Для подолання цього стану речей потрібно було докорінно реорганізовувати наявні підрозділи і змінювати підхід до них. Денаціоналізовані караульні команди в складі поліції і тилових частин Вермахту, сформовані під більшим чи меншим тиском на «добровольців» із недружнього окупантам населення, могли виконувати свою допоміжну роль в 1941–42 роках, в час переможного наступу німецької армії на фронті. Але в умовах краху жорстокої окупаційної системи, за наявності на території РКУ зростаючих сил українських і радянських партизанів, та нестримного просування РСЧА на захід, українські добровольці ставали дуже ненадійним, а то й вибухонебезпечним компонентом нацистських збройних сил.

Проте, жодних кардинальних кроків зроблено не було. Ні про яке покращення ставлення окупантів до населення РКУ не йшлося зовсім. Зате у пропаганді почали все частіше обіцяти українську незалежність і відміну колгоспного ладу, замість абстрактної і нікому не зрозумілої Нової Європи. З середини 1943 року воякам деяких частин врешті почали роздавати нові відзнаки з тризубами і написом УВВ, але це абсолютно не означало створення українського війська. Перейменування окремих частин не змінювало ні німецького командного складу, ні відсутності єдиного українського керівництва, ні неможливості створення національних політичних інституцій.

В 1943 році почав діяти особливий український табір в місті Іббенбюрен (Sonderlager-1750). Тут впродовж двох останніх років війни (до березня 1945) навчались пропагандисти та контррозвідники для українських збройних та робочих частин, так звані люди «І» (І-manner). В таборі одночасно проходило підготовку до 250 чоловік, здебільшого військовополонених РСЧА. За час існування табору вишкіл пройшло 7 груп курсантів, яких розіслали по різних українських формуваннях. В липні-серпні 1944 року в таборі готувалась також група з 50 розвідників, але за призначенням вони не були використані через відступ німецької армії з України[179]. Під кінець року розпочав роботу аналогічний, тільки менший за розмірами табір у місті Мюнстер, там же розмістилось керівництво обох формувань[180].

Незважаючи на наказ Гітлера про виведення східних частин на Захід, в групі армій Південь, що відступала по території РКУ, в листопаді 1943 року кількість окремих частин, в яких служили українці, все далі збільшувалась. На 22 листопада в її підпорядкуванні було 5 східних і 3 українських батальйони, та 28 східних і 2 українських роти.

Збільшувалась і кількість українців в охоронних частинах. Так, за рахунок влиття українських підрозділів «гіва» і поліції з району Сталіно козацький 454 Східний кавалерійський підрозділ (Ost-Reiter-Abteilung) при 454 охоронній дивізії до кінця 1943 року було збільшено до полку (був розбитий разом з дивізією «Галичина» в Бродівському котлі в липні 1944 року)[181].

Ті ж частини, яким вдалось відступити з України, не дуже постраждавши від дезертирства і боїв з ЧА, до кінця року отримали