Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Слово «чорт» старанно оминали по всіх писаних книжках, — щоб його не називати голосно, бо це було заборонене. У «Матеріялах» І. Срезневського це слово не подане. Але є воно значно пізніше, — у «Лексиконі» Памви Бергинди, Київ, 1627 р. на ст. 101 подається: «Кудес, Кудесник — чорт или чарбвник. По нѣких повісти в Москві наричется».

Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя, — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту.

Як я вже вище розповідав, наш Первісний Літопис устами грецького Філософа, що намовляв Кн. Володимира на Християнство, подає (за Біблією) і про постання нечистої сили на четвертий день світотвору. Коли «первий от Ангел, старійшина Чину ангельску», побачив усе, що Бог створив за чотири перші дні, то «помисли в собі, рек: Сниду на землю, і приіму землю, і поставлю престол свой на облаціх сіверських, і буду подобен Богу. Бі же ім'я противнику Сотанаїл, в не же місто постави старійшину Михаїла. Сотана же, грішив помисла своєго і отпад Слави первия, наречеся противник Богу» (Іпат. Літ. під 986 р. ст. 58–59). Ось від цього й пішли по

землі найрізніші роди бісів, що завжди мають злі наміри.

Той же Іпатіїв Літопис навчає: «Біси на злоє посилаєми бивають, на злоє всегда ловять, завидяще» (під 1015 р., ст. 118). «Іскони вселукавий диявол, не хотяй добра всякому хрестьянину і любви межі братьєю» (ст. 370).

Пізніше число злої сили значно зросло, бо з прийняттям Християнства дохристиянські божки зараховані були до бісів, цебто всетаки позосталися особами живими, що говорять і шкодять. Що давні божки — це біси, так завжди твердить Первісний Літопис, зрештою, це погляд і Біблії (Второзак. 82. 16–17, Пс. 105. 37, І Кор. 10. 20). Правда, був і інший, рішучіший погляд: божки — це ніщо (І Цар. 12. 12).

Чорт має багато найрізніших назов, у залежності від своєї праці. Він завжди нашіптує людині злі думки, і сіє ворожнечу в світі. Це наш ворог, і тому його стародавня назва в р а г, а ворожити — відбиватися від ворога; пор. закляття: Враг би тебе взяв! Він робить тільки зле, чому й зветься чорний. Він сильно обманює людину й зводить її на лихе, а молодих на перелюб, чому й зветься перелесник. Він з своєї природи лихий, пор. приповідку: Лихий поплутав. Він господар пекла, пекельник. І взагалі він нечистий, нечиста або вража сила, вражий син, вража мати. А що має куцого хвоста, то куций, куцан. Убирається, як пан, тому паничик, лях, н і м ч ик. Він кат, пор.: Кат зна що, чи казнащо. Дуже часта назва лукавий, і в «Отче наш» ми просимо Бога: «Ізбави нас од лукавого!» (У давнину: «од неприязні»).

У Словнику П. Беренди 1627 р. 59 знаходимо: «дѣдко — сице ніциї обикоша діавола именовати». Дуже часті в нас вирази: Лисий дідько, куций

дідько. Якого дідька прешся? Іди хоч до дідька в зуби! (Багр. «Тигролови» І. 111). Куций — диявол, вираз частий.

Гулак-Артемовський пише про диявола: Нехай їм служить рябий в болоті біс 370. І сам враг не знайде 373. Враг батька зна 372. У Котляревського: Не взяв його враг! 165. У Нечуя-Левицького, т. І: Чорта лисого забере 61. Нечистий мене спокусив 364. Нечистий її знає, з ким вона знається 415.

Чорт завзято риє і в річках (робить чорториї, чортовий, вир), і по ярах: чорторйя. Такі крутії і люди бувають. Б. Грінченко в повісті «Під тихими вербами» 1901 р. пише про людину: «Такий мудрий на вигадки… Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анцйболот у чорториї… (Твори, вид. 1963 р. т. II ст. 382).

У народній літературі нерідкий також О х, про якого вже згадує «Слово о лінивих» XV віку. Уявляють його дуже різно: то це лісовий цар, то звичайний дідько. Живе по могилах та пеньках, і затягує до себе необережних людей. Часом це підземний цар. У всякому разі не вільно говорити голосно ох! на невідповідних місцях, бо явиться Ох і забере до себе. У нас відома ще й казка про Оха, що попала до світової літератури, і глибоко вивчена.[97]

Потерча — це дитина, що померла без Хрещення. Живуть потерчата по озерах або й болотах. Ходять у темноті з каганчиками. Кажуть іще п от о р о ч а (Куліш IV. 293).

Леся Українка в «Лісовій пісні» розповідає про потерчат: «Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи» 28. Вони заманюють людей у болото. «Потерчата озиваються жалібно, подібного до жаб'ячого кумкання» 32.

Серед українського народу поширені перекази про Попелюх. По давньому звичаю в Україні ввесь попіл з печі викидається в одне місце, а коли недалеко болото, то в нього. І ось у цьому попелі й зароджуються попелюхи, які лякають людей ночами. І горе людині, що побачить попелюху, бо по цьому конче буде нещастя: пожар, хвороба, недуга.