Дохристиянські вірування українського народу - Іван Іванович Огієнко

Багато є й інших уосібнень злих істот. Так, Блуд зводить людей з дороги й водить їх так, щоб їх понищити або бодай нашкодити. «Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка» (О. Кобилянська: «Земля» 234). Пор. приповідку (Плав'юк 2(3): Як чоловіка Блуд візьме, то й серед села дороги не знайде.

Мара запаморочує людям розум, і вони роблять собі на шкоду; пор. у нашій мові марити, обмарити, марний, змарніти, марниця тощо. Так само на людину нападає Мана, і людина обманюється, маниться. Ці істоти, Мара та Мана, ходять по людях і роблять їм прикрості.

П. Куліш у «Чорній Раді» про Ману пише так: «Запорожці запускають Ману на чоловіка, їм украсти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать» (ст. 132). Мана і Мара — одна істота. Він же подає: «А киш, Маро! А киш! Амінь, амінь!» (IV. 203).

Мару часто стрічаємо в творах Б. Грінченка. Напр. з т. II (вид. 1963-го року):

«А Мара його знає! Хіба вгадаєш? Туди думка і сюди думка»… 413. «Він звівся ні на що, ходив, як Мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима»… 428. «Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась Мара, бліда, страшна»… 430. «І до їх у хату темрява зайшла, — по кутках чорною М арбю стала, стіни позапинала, і сповнила всю хату, і обняла їх обох… Обняла тіло, поняла й душу»… 431. І тіло його змарніло, зсохло — ходив він Марою». 462.

Слово Мара походить чи не з гебрейського Мага, і визначає «гірка». У Книзі Рут 1. 20 читаєм: «Не кличте мене Ноємі, а кличте мене Мара (гірка), бо Шаддай дуже гірко вчинив мені».

Те саме й Морок або Морока. Ст. сл. мракъ визначає темрява, темнота, звідси й Морок. У Шевченка: Сестра Морока із пекла вийшла проводжать у пекло римлян (ст. 295), а на ст. 289 вияснюється: «Морок — бог підземного царства у скитів».

У «Лісовій пісні» Лесі Українки ст. 66 читаємо: «А тепер я блукаю, наче Морок по гаю».

З давнього часу поширені в нас також різні оповідання про лихорадки, — це 12 сестер трясовиць, Іродових дочок.

Жура чи Журба, давнє Туга, пече людину й сушить, і може й на смерть засушити.

В «Слові о полку Ігоревім» 1187 року згадуються деякі уосібнені злі істоти, але дуже неясно: «Востала Обида в силах Дажьбожа внука», «Ольгове хороброє гніздо, не було воно Обйді породжене», «Уже бо Біди его пасуть птиці по дубію», «За ним кликнула Карна, і Жля поскочи по Руській Землі, смагу мечучи в полум'янім розі», «Туга ізійшла по Руській Землі», а «Обида вступила Дівою на землю Троянову», «Уже тресну Нужда на волю».

Усі ці божества персоніфіковані, але зазначені тут для нас неясно. Желя чи Жля — це певне якесь божество суму, жалю, плачу, а Карна — теж божество, може кара, жаль, плач, голосіння по небіжчику, або уосібнення самої голосільниці. Нужда — якась мітична богиня насилля. Діва Обида на синьому морі плеще лебединими крилами, — в ній деякі дослідники «Слова» (напр. Вяземський 1875 р.) вбачали аж Троянську Єлену. Обйда — це персоніфікація образи, зневаги, а взагалі — лиха.

Грець — невідомого походження, ніби уосібнення якогось лиха. Дуже частий вираз: Хай йому грець! Грець тебе побий! Тут уживається ніби замість чорт, і так його вживає, напр., Іван Багряний у «Тигроловах», напр.: Зайшли грець його знає куди II. 37. «Експрес» зупинився на грець його зна якій лінії II. 61. Звичайно «грець» перекладають як апоплексичний удар, але воно значенням ширше. Там само Ів. Багряний пише: Наробили затісок до лиха (багато, II. 31).

Дуже поширена зла недуга Трясця, як уосіблення її,як сама зла сила. Стародавнє — трясовиця, і було багато різних оповідань про неї, а також замов на неї. Іще назва — Пропасниця, бо кого вона схопить, то вже легко не відпустить, і до пропаду заведе. Леся Українка («Лісова пісня» 22) оминає назвати своїм ім'ям і трясцю: «Поки дійдеш, ще й т а я (цебто трясця) нападе, — не тут споминаючи — Цур-пек! а потім буде душу витрясати!» Часта лайка: Бодай тебе трясця трясла! (Нечуй І. 388).

Завійна — нечиста сила, на холоді завіє. У Марка Вовчка читаємо: «Скиглить, наче його Завійна ухопила (III. 241).

Уся нечиста сила пильнує шкодити людині де тільки зможе й коли тільки зможе. Виробилася віра в пристріт, урок, наврочити, у всяке псування людини.

Є в нас ст. сл. слово прьтити — портити, наше теперішнє псувати. Було й слово «порч а» — зіпсуття, особливо зіпсуття пристрітом, злим оком, наговором. Взагалі чарування.

Віра в зіпсуття людини («порча») довго трималася й тримається і в Україні, і в Росії, трималася навіть серед інтелігенції. Ось приклади для Росії.

Невіста царя Михаїла Марія Хлопова р. 1616-го відвідала свого молодого і з'їла багато солодощів, а тому стала блювати. Робився суворий розслід цього, і офіційно признано, що вона була зіпсута супостатами. Тому невіста була заслана в Тобольськ, а з Москви вислана вся рідня її.

Бояриня Всеволозька, невіста царя Олексія Михайловича, коли її сповістили, що то її обрав собі цар за дружину, зомліла й упала. Це пораховано за «порчу», і Всеволозька царицею не стала.

Таких прикладів можна навести багато.[96]

Чорт у народньому віруванні витворився надзвичайно рано; але, на мою думку, витворення нечистої сили йшло в тому напрямку, що перше постали господарі хати й природи та шкідники життя, а розуміння чорта витворилося трохи пізніше. І, справді, наш чорт — це вже уосібнення