Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Є й інші версії…

Зелений не раз казав козакам: “Ворожа куля мене не візьме!”

Чия ж куля його “взяла”? Хто стріляв у нього?

Перед боєм Зелений сам ходив у розвідку. “Любив усе своїми очима побачить…”[235].

“Я партизан, я на карту не дивлюся, — казав він. — Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги--Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись”[236].

Звичайно, в розвідці його супроводжували. Того дня, 13 жовтня, ніби й Сава Дьяків був з ним. За однією з версій, він під час розвідки і вбив Зеленого. Принаймні так стверджував Іван Пилипович Кравченко, 1919 р. я., із с. Новосілки Кагарлицького району. Казав, що про це оповів йому син отамана Дьякова Яків[237].

Але дочка Сави Дьякова, Марія, серед своїх братів називала лише Петра і Павла…

Конфлікт між отаманами виник ще під час антигетьманського повстання. Йдеться про наскок Зеленого на Кагарлик наприкінці 1918 року з метою здобути хліба. Кагарлик тоді захистив від напасників отаман Дьяків. У бою загинуло дванадцять трипільців. Зеленівці незабаром повернулися в Кагарлик і полонили Дьякова. Привезли у Трипілля. Судили. Вирішили покарати на смерть. Тоді Дьякову вдалося врятуватися.

Настя Кравченко, 1902 р. н., чула, яку Трипіллі старші говорили: “Бандити настояли, щоб убити Зеленого. Заготовили жеребки. Витяг Дмитро Кравченко і вистрілив у спину своєму отаману, вбив… Кравченко Дмитро Петрович приїхав додому і застрелився, не міг витримати. Йому ввижався Зелений”[238].

Як би не було, але отаман похитнувся саме під Каневом.

І світ помутився йому в очах…

Тяжко пораненого батька-отамана стривожені козаки повезли підводою у Стрітівку до сестри Меланії Корінь. У Стрітівці, за деякими даними, він і помер. Зеленівець Артамон Гришин, щоправда, казав, що отаман упокоївся в с. Долина біля Черняхова. А Василь Ілащук, старший десятник УГА, який, втікаючи з денікінського полону, опинився в селі Македонії, саме тут почув “страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло — в селі Ковалях”, неподалік Канева[239].

Вістка про смерть отамана Зеленого, писав у спогадах Василь Ілащук, “пригнобила сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, й один з них вернувся інвалідом. На вістку про Смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася.

— Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? Що нам добра бажав? Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йдуть та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.

Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.

Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой — отаман Зелений”[240].

А чекіст Пташинський стверджував, що бачив мертвого отамана в с. Маслівці, біля Миронівки з боку Канева. Ось що писав Петро Пташинський: “При приближении к с. Масловка разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания. Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся:

Євдокія Колісник (Пушкар), дочка Одарки Терпило, сестри отамана Зеленого, і Наталка Колісник (стоїть), сестра повстанця Оврама Колісника. Трипілля, 1920-ті рр. З оригіналу.

— Кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда… Чувствуется полная растерянность (повстанців. — Ред.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага… Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!”[241].

Племінниця отамана Зеленого Свдокія Феодосіївна Пушкар стверджувала, що Зелений перед смертю сказав: “Мене не ворожа куля вбила, а своя. Стріляли з жита…”

Поховали отамана в Трипіллі, неподалік батьківського двору, на Гайдаївському (Базарянському) кладовищі. Відспівували священики всіх трипільських церков — Миколаївської, Свято-Введенської і Преображенської.

З ними була таємна домовленість, що вони “не будуть запечатувать могили”[242]. Поховали урочисто, “з великими почестями. Було… дуже багато людей. Люди плакали”[243]. Плакали й козаки. Вони стояли біля труни, вкритої червоною китайкою, низько-низько похиливши голови — щоб ніхто сліз не бачив[244]. “Була величезна процесія… — розповідала Катерина Булавин зі слів сестри отамана Галини. — Поклали Данила в яму, трохи присипали землею, а вночі викопали труну, і спустилися вниз до річки Красної,