Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

У «дисертаційній залі» у мене прийняли замовлення на харківський журнал «Краєзнавство» № 1–5 за 1930 рік і по недовгому часі вручили його, цілого і в доброму стані. Та як же я був ошелешений, коли на сторінках 57–60 замість очікуваної статті Б.М. Левченка побачив чотири статті М.Г. Устенка з такими назвами:

М.Г. Устенко. З минулого с. Медвина на Білоцерківщині (с. 57–60);

М.Г. Устенко. Ознаки цехового побуту в с. Дибинцях на Білоцерківщині (с. 60–62);

М.Г. Устенко. Вірші про Уласа (с. 62–63);

М.Г. Устенко. Чаплинське городище (с. 63–64).

Звичайно, ці статті М.Г. Устенка не мали ніякого стосунку до праці Б.М. Левченка. І хоча я дуже уважно вивчав сторінки часопису, та змушений констатувати: жодного рядочка Б.М. Левченка журнал «Краєзнавство» у № 1–5 за 1930 рік не друкував. Маємо звичайну чергову фальшивку залишків московських «доважків брехні».

Вражає тільки те, що Національна бібліотека, яка є складовою частиною Української Академії Наук, досі не очищена від звичайних московських довідкових побрехеньок.

Дорогі, сивоголові академіки, Ви є порядні люди, то створіть, будьте ласкаві, зі своїх членів комісію, позбавтесь ось такої та подібної неправди, яка залишилася Україні в спадок від московської шовіністичної влади. Це Ваш обов’язок!

Після цього пояснення повернімося до нашої поїздки. Першою ми відвідали медвинську Саур-могилу. Це добре, що з нами був директор Богуславського музею шановний Петро Борисович Гогуля, який знав давню місцину. Саур-могила з асфальтової дороги була майже непомітна серед кукурудзяного поля. На якомусь, незрозумілого походження, невисокому насипу маячіла тріангуляційна вежа метрів зо сто від дороги. Якби не та споруда, то, на мою думку, медвинську Саур-могилу давно б уже зрівняли з землею.

Хоча за свідченням мешканця Медвина Миколи Василенка, який втік із села після повстання медвинців у серпні 1920 року, за його життя Саур-могила була ще святинею і її не чіпали. Послухаємо:

«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в простім напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур-могилою» [117, с. 39].

Зараз «на захід від Медвина» засіяне поле. Ніяких могил немає. Навіть Саур-могилу скоро безбатченки зрівняють з землею.

Що цікаво: абсолютно всі держслужбовці Російської імперії, які писали чи згадували про Саур-могилу, зараховували її до бойових могил, насипаних після битви. До них належать: Київський губернатор Іван Фундуклей, професор В.Б. Антонович, історик П.Г. Клепатський, священик Лаврентій Похилевич, а головне — мешканці самого Медвина.

А більшовицькі посіпаки, знаючи, що ті давні могили належали воїнам Золотої Орди, зрівняли їх з землею. І тут дивуватись нічому — вони й могил своїх предків не шанували.

Ми пам’ятаємо слова священика Лаврентія Похилевича, які стосуються одночасно Медвина і тієї битви, що відбулася, після чого: «сто лет… Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей» [36, с. 446].

Тобто Похилевич вів мову про вціліле місто Медвин, яке повністю полишили люди. Залишився «самгород». Звичайно, російська потрійна цензура не дозволила Л. Похилевичу сказати про те, коли це сталося. Невідомо, чи знав особисто він ту дату. Хоча є деякі підстави стверджувати, що знав.

При цьому пам’ятаймо, що Лаврентій Похилевич особисто мав доступ до церковних медвинських справ, які були вилучені з церков і спалені 1859 року. Послухаємо ще раз:

«Самые бумаги… хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники истребованы в 1859 году… для уничтожения» [36, с. 446].

Похилевич так цілеспрямовано вів розмову про зберігання давніх документів у медвинських церквах та їх вилучення і знищення, що розуміємо — саме на ці факти бажав звернути нашу увагу. Про що хотів іще розповісти допитливий священик, та не дозволила прямим текстом сказати цензура? Усе свідчить, що він намагався привернути нашу увагу до трагедії, яка сталася з Медвином. Своїми уточненнями дослідник дуже обережно підводить нас до дати і місця Синьоводської битви, можливість визначити рік Медвинської трагедії.

Це лихо могло відбутися за участю татар Золотої Орди або 1240 року (XIII століття), або 1362-го (XIV століття).

В проміжку між 1240 і 1362 роками Золота Орда воєнним походом через Медвин не проходила. Крім того, терени Медвяна належали до татарських земель ще з 1240 року, тому золотоординці вдруге завоювати та зруйнувати Медвин до Синьоводської битви (1362 рік) не могли.

Лаврентій Похилевич пише, що Медвин перебував у стані «самгород…сто лет» і лише після того — «в начале XVI века стал пригородом Богуславля» [36, с. 446].

Якщо б священик вів мову про «трагедію Медвина» 1240 року, то він би мав говорити про двохсот- чи трьохсотлітнє перебування його у стані «самгорода».

Тобто мова йде не про завоювання Медвина татарами у 1240 році. Йдеться про подію, яка відбулася після 1240-го. Відомо, що татари під час походу на Київ у 1240 році спалили те поселення. Либонь, пізніше Медвин був відбудований і оскільки належав до прикордонних містечок, разом із Торговицею, Звенигородом тощо, то його заселив різний прикордонний люд.

Не забуваймо: відновлювалися села і містечка як з українського (руського) боку, наприклад Богуслав, так і з татарського, наприклад Медвин, Торговиця.

Як випливає із місця Синьоводської битви — Черкес-долини, що лежить між Медвином та Браним Полем, татари вважали те місце краєм своєї землі, тому там і зупинились, чекаючи на підхід війська Ольгерда. Ольгерд зі своїм військом з’явився з боку містечка Богуслава, вийшовши на Черкес-долину лісовими дорогами та розташувавши свої загони між лісовим масивом і річкою Бояркою, притокою Гнилого Тікича (Синюхи), не дозволяючи татарам вчинити флангові обходи.

Слід зауважити, що Великий Литовський князь Ольгерд не міг рухатись із Вільни через терени Білорусі на рівненський Корець (Корчев). А саме про такий маршрут сьогодні говорять ті, що «переносять» Синьоводську битву на Вінниччину. Більше того, тамтешня місцева влада останнім часом поспіхом встановила пам’ятник на місці баталії, котрої там не було. На тій славетній землі відбулися інші великі битви. Шануймо їх. Причиною, яка заперечує похід князя Ольгерда на Корець (сучасна Рівненщина), є існування в давні часи по річці Прип’ять (південь сучасної Білорусі та північ сучасної України) знаменитого «Білоруського моря». Існує історична карта часів Магнуса, короля Лівонії (1570–1578 рр.), де те море перетворилося в болотисту систему озер. Така мапа подана на сторінці 313 білоруського історика В.В. Деружинського у його праці «Тайны Беларуской истории».

Послухаємо, що писав історик, який вивчав цю проблему: «Ибо нынешние болота Полесья тысячу лет назад были огромным… водоемом». І ще: «В древности север моря населяли западные болты, юг — волыняне…» [59, с. 312].

Тому ще раз нагадуємо: похід князя Ольгерда з невеликим литовським загоном відбувся з Орші до Києва, вподовж Дніпра. А позаяк Ольгерд у ті