Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Нагадаю цим «запопадливим московським прислужникам», що в історичній науці є свідчення про стан українського Причорноморського степу, які залишили незаангажовані люди тих часів. Ось вони, свідчення тих давніх людей.
1. 1334 рік. Арабський посол до Золотої Орди Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку того року супроводжував третю дружину хана Узбека — Баялунь до її батька, Візантійського імператора. Описаний рух від Волги до Константинополя приазовським та причорноморським степом валкою возів у супроводі великого табуну коней, верблюдів тощо.
Послухаємо арабського посла:
«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьего и овечьего молока. Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае (землі, які переходили подорожні, тяглися від річки Волги до Дунаю. — В.Б.) сопровождал хатунь с войском своим до крайнего предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому, что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город (на Дніпрі. — В.Б.) самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером, и, хвала Аллаху, не видели ничего… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев… Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя» [3, с. 303–304].
Як бачимо, у 1334–1335 роках від Дніпра до Дунаю (Візантійська фортеця Махтулі стояла на Дунаї. — В.Б.) не було жодного татарського володіння. Із 1300 року, року знищення ханом Тохтою Мамая, упродовж 3–5 років Тохта відселив у межиріччя Волги і Дону, до свого улусу, майже все населення хана Мамая. Після чого Візантія знову відновила свій кордон по Дунаю, а за Дністром відновилися Молдовське князівство та Волощина. Отож, у 1334 році ніяка Буджакська орда там існувати не могла.
Про те говорить й Велика Радянська Енциклопедія: «…буджакские татары, ногайцы, тюркскоязычный народ, населявший в 16–18 вв. степи Юго-Восточной Бессарабии (Буджак) после уступки им этих стезей в 1569 тур(ецким) султаном Сулейманом II» [25, т. 4, с. 92].
Так що «московським підспівувачам» треба дещо міняти платівку та переставати «бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].
Не буду наводити доказів пізніших років.
Ще раз нагадуємо: 1362 року Литовський князь Ольгерд прийшов до Києва з невеликим загоном своїх військ на запрошення Великого Руського (українського) князя Дмитра про допомогу. Сам князь Дмитро у ті часи вів тяжку виснажливу війну з Польщею, Угорщиною та Тевтонським орденом. Свідченням того, що Литовський князь зі своїм військом 1362 року в Києві зустрів друзів-побратимів, є той факт, що в нашій давній столиці він зібрав основну масу війська і воно вщент розгромило трьох татарських проводирів — нащадків великого Чингісхана — «отичей и дедичей Подольской земли ханов Кутлубугу, Хаджибея и Димитрия». А то були:
— Хан Кутлубуга — володар улусу Беркечара (в російській історії Беркечар подається як Бехан);
— Хан Хаджібей [Хаджі-Черкес(бек)] — володар Астраханського ханства — похідний керманич війська Золотої Орди;
— Хан Дмитрій — так званий Московський князь. Він же хан Сарихозя.
Хан Хаджі-Черкес, певно, був головнокомандувачем золотоординського війська. На його честь назване поле битви — Черкес-долина. Ім’я хана ще не раз згадується арабськими істориками після 1362 року.
Хан Кутлубуга — загинув, ймовірно, під час битви. Саме на честь цього хана насипана знаменита медвинська Саур-могила. Ось чому московська влада так не любила цю пам’ятку і намагалася її знищити. Свідченням того, що хан Кутлубуга загинув у тій битві, є повне зникнення згадок про нього після 1362 року, навіть у московській історичній науці.
Хан Дмитрій — в російській історії згадується як Великий Московський князь Дмитрій, так званий Донський.
За віком, певно, участі в битві не брав. Був знищений ханом Тохтамишем у 1391 році після того, як зрадив останнього у битві з Тимуром на р. Кундурчі. У праці російського автора Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. II» (видана 1849 року в Санкт-Петербурзі) цей князь названий іменем Сарихозя, а його сусід — хан Бекбулат. Це імена головних ханів-зрадників Тохтамиша…
Отак ми підійшли до терміна Лаврентія Похилевича «самгород, то есть город без жителей…» Не чекаючи поразки війська трьох ханів, медвинці покинули свої домівки поспіхом, тому й залишився «город без жителей» з уцілілими будинками, особливо — кам’яними. А позаяк місто до 1362 року заселяли переважно прикордонні татари, то зрозуміло, чому «…сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом,.. пока колдунья Касянка не «оборала» самгорода петухами и не прогнала из него все злое…» [36, с. 446].
Послухаємо Л. Похилевича далі:
«Но это мифологическая история Медвина (а іншої про ті роки немає, — В.Б.). Данные… заключаются в том, что Медвин в начале XVI века считался пригородом Богуславля и от последнего город зависел в хозяйственных своих делах. Есть благодарственный адрес Богуславского Приказа, в 1520 году, данный Медвинскому купцу Ярошину за похвальное управление делами пригорода» [36, с. 446].
Як бачимо, мова у Л. Похилевича про «самгород Медвин», який існував у такому стані «сто
