Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Великий Руський (Український) князь Дмитро помер напередодні 1383 року. Його старший син Данило загинув раніше, десь у 1376-му. За правилами і законами тих часів (XIV століття) — правонаступником Великого князя Дмитра, якщо він пережив свого старшого сина Данила, мав стати старший із синів Дмитра, а не Данила. Чого не сталося. Ті або загинули, або брали участь у протистоянні польсько-угорській католицькій коаліції. Тому, як бачимо, владу і титул Великого Руського (Українського) князя успадкував, зі згоди уже й польського короля Ягайла, третій син князя Данила — Федір, який, звичайно, ніякої участі у протистоянні 1350–1380 років не брав. Що зайвий раз свідчить про вигаданого Волинського князя Любарта Гедиміновича. І наостанок.
Передача влади Ягайлом у Великому Литовсько-Руському князівстві 1392 року своєму братові Вітовту була вимушеною. Насамперед цього домагалася Русь та її князі, які хоча й склали присягу Ягайлові, та проявляли відкрите обурення його зрадою.
Саме цей факт засвідчило зібрання руських (українських) князів та їхніх литовських прихильників у 1398 роді на острові Салин, що розкинувся на річці Мемель, коли «вони проголосили князя Вітовта своїм королем» [44, с. 198].
3. Правда про Федора (Федоровича) Острозького
Перед тим як розповісти про бурхливе воєнне життя знаменитого українського (руського) Ганнібала, слід згадати ще одного князя — Федора Федоровича Острозького (Галицького), якого польські та московські історики свідомо приховали під вигаданим прізвищем — Корибут чи Федько Несвизький.
Справа в тому, що цей український князь із роду Галицьких (Острозьких) брав участь у протистоянні гуситів хрестовим походам Папського Престолу проти бунтівної Чехії в 1420-х роках. І саме його сина Сигізмунда, який був десь 1400–1402 року народження, обрали королем Чехії. Це зайвий раз свідчить про те, що рід Острозьких був продовжувачем королівського роду Галицьких князів. Сучасні титуловані українські історики про те воліють мовчати. Ця правда їм коле очі. Згадку про короля Чехії Сигізмунда мені вдалося знайти в молодого історика-краєзнавця Любові Шиян, і то в дещо викривленому вигляді. Слухаємо:
«По смерті Дмитра-Корибута із трьох його синів, що залишилися, Андрій пішов на службу до великих московських князів (цілковита вигадка. — В.Б.) і слід його губиться в історії. Сигізмунд став королем чеським і доля його була нещаслива, а Федір залишився на Волині володарем батьківських маєтків…
Федір Корибутович, він же Федір Несвизький, вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновича та Рюриковичів коріння волинських князів…» [196, с. 6–7].
Це питання існує досі, бо такі історики, як Наталя Яковенко, улюблена професорка знаменитого Діми Табачника, раптом «прозріла» і визнала (певне, за порадою того ж таки Табачника), що рід князів Острозьких, взагалі, походить під литовського князя Гедиміна. Тобто той князівський рід не має ніякого стосунку до українців.
Та справа в тому, що нас — українців — черговий раз, за висловом геніального Т.Г. Шевченка, «чужії люди» хочуть позбавити роду. Знаменитий поляк Ян Длугош, який жив саме в ті роки (1415–1480), а отже, писав про живих людей, чітко визнав, що мова йшла не про вигаданого Федька Несвизького, а про сина Великого Руського князя Федора Острозького (Галицького). Тобто все, що говорять про рід Корибута чи Федора Несвизького на Волині, — є цілковитою брехнею, свідомо вигаданою. А відтак, рід князів Вишневецьких є походження руського (українського).
Варто запам’ятати, що головною умовою Кревської унії 1385 року було насамперед окатоличення всіх литовських князів. Уже 1392 року в Литві не було жодного литовського князя некатолика, тому руські православні князі змушені були обрати Великим князем Литовсько-Руської держави католика Вітовта. Не забуваймо, у ті роки православні люди Великого князівства становили більше 80 % населення держави. І релігія була досить дієвою зброєю. Отож, мала велику силу.
Тепер щодо князя Федора Федоровича Острозького. То був старший син великого Руського князя Федора Даниловича Острозького (див. працю Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», стор. 10). Зазначимо, що цього князя російська і польська історії намагалася приховати від нас. Ми би ніколи не дізналися про життя і діяльність Федора (молодшого) Острозького, якби доля не завела його наприкінці 1420-го року на чолі військової дружини до повсталої Чехії. Федір (молодший) Острозький залишив дуже помітний слід як в історії Чехії, так і в історії України-Русі. Звернімо увагу: його дітей історики подають майже повсюдно за чеськими іменами: Сигізмунд, Вацлав, Фридерик тощо. Тобто маємо право вважати, що дружиною Федора (молодшого) була чешка, можливо, навіть із старого чеського королівського роду. А позаяк діти у Федора (молодшого) Острозького та його чеської дружини почали народжуватись ще до 1420 року, то, зрозуміло, що князь Федір (молодший) мав перебувати в Чехії значно раніше. Тому в попередній книзі ми говорили про навчання братів Острозьких — Федора та Василя — у Празькому (Кардовому) університеті. Окрім того, ми вже згадували, що обидва Великі князі були відомими людьми в Європі.
Уже влітку 1421 року посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа знав про участь війська руського князя в Чехії на боці таборитів. Ян Гус на той час був знищений католицькою церквою за рішенням Констанцького Собору, і те рішення особисто контролював германський імператор — учасник Собору Сигізмунд Люксембурзький.
Послухаємо Гілльбера де Ланноа:
«От золота и серебра я отказался и возвратил ему оное, потому что в это время (и в этот час) он был в союзе с гуситами, против нашей веры» [8, с. 38].
Мова йшла про Великого Литовсько-Руського князя Вітовта.
Послухаємо ще одну цікаву, заплутану цитату сучасного історика Олени Русіної:
«Фінальним кроком на шляху суверенізації Великого князівства Литовського (і Руського. — В.Б.) мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Відновлення коронаційних планів володаря Литви (і правителя Русі. — В.Б.) було пов’язано з його участю в західноєвропейських справах — боротьбі охопленої гуситським рухом Чехії з імператором Священної Римської імперії Сигізмундом. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419 р.) послідовники Яна Гуса відмовилися визнавати своїм володарем Сигізмунда (германського. — В.Б.), котрий підступно зрадив їхнього духовного патріарха (Яна Гуса. — В.Б.). У 1421 р. чеський сейм позбавив його чеської корони; водночас виникла ідея запропонувати її польському королю. Ягайло переадресував
