Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Методи ідеологічної обробки українських добровольців найкраще ілюструє наказ РФСС від 19 серпня 1942 року про створення шкіл для поліцаїв. У розділі «Політичне виховання» перераховані теми лекцій для шуцманів із короткими конспектами до них. Вони мають чотири основних спрямування: геополітичний нарис, що доводить «історичну місію» Німеччини, яка об’єднує Європу у «сім’ю народів», антисемітська пропаганда в такому ж «науковому» дискурсі, антирадянська пропаганда, левова частка якої складається з доведення єврейської природи більшовизму, та вихваляння досягнень націонал-соціалістичного режиму і фюрера особисто. Особливу увагу звернено на соціальні заходи Гітлера для забезпечення добробуту робітників і селян, зокрема на програми народного автомобіля та опіки над материнством. У 1943 році для заслужених шуцманів ввели, в якості нагороди, двотижневу поїздку до Німеччини, де ті могли наочно пересвідчитися у правильності нацистської політики і добробуті та розвиненості німецького народу. Жодної патріотичної лексики чи обіцянок світлого майбутнього для конкретних східноєвропейських народів чи груп населення немає.

Вояки шуцбатальйонів, за попереднім задумом, при вступі до частини повинні були підписувати контракт на службу протягом 1 року із складанням присяги Гітлеру. Контракти на рік служби підписали перші українські батальйони № 1 (згодом 41), 2 (згодом 42) та 201. Проте вже взимку 1941 року стало зрозуміло, що війна затягується, і тимчасові місцеві формування потрібні і надалі, тому воякам як існуючих батальйонів, так і новостворюваних з лютого 1942 було запропоновано контракти на два роки з випробувальним терміном у 4 тижні. А невдовзі і цей термін став недостатнім, тому 2 листопада 1942 року, згідно з розпорядженням командування «орпо», вояки шуцбатальйонів стали підписувати зобов’язання на несення служби протягом невизначеного часу, без будь-якого випробування (наказ № 705/42)[159].

Шуцмани, згідно наказу командування «орпо» № 49/42 від 30 липня 1942 року, за важкі правопорушення підлягали виключно судам СС і поліції на місцях (в центрах округ). При потребі, їх розшуком займалось СД і всі поліційні інстанції. Смертні вироки виконувались, як і у Вермахті, перед строєм. Винятком стали вироки, які були виконані до виходу наказу, або позасудові репресії, здійснювані поліції безпеки і СД, в тому числі і розстріл близько сорока офіцерів 115 і 118 батальйонів (буковинців і галичан) у Бабиному яру в травні 1942 року. Найважчими злочинами у листопаді 1942 року були визнані невиконання наказу, дезертирство, мародерство і звільнення арештованих. Легкі проступки, найпоширенішим з яких було запізнення з відпустки, карались, як і в армії, нарядами поза чергою або фізичними навантаженнями (біг в повній викладці). Іноді, за специфічні злочини, в якості покарання використовувалась відправка до концтабору. Наприклад, ув’язненням в концтаборі було покарано шуцмана Водної поліції міста Києва Миколу Корнієнка за хабарництво і використання службового становища для особистого збагачення[160].

Були у добровольців і свої герої. Окупаційні газети раз-по-раз описували подвиги тих чи інших українців, здійснені у боях з ЧА і партизанами, та їх насолоду від виконаного обов’язку та заслуженої нагороди. Здебільшого цей вид пропаганди вихваляв окремих вояків, не вказуючи ні частини, де вони служать, ні їхніх конкретних даних, тому рідко викликав довіру. Дещо по іншому сприймалась інформація місцевого характеру, яку читачі могли порівняти з власними даними і чутками.

Так як найгарячіші бої з партизанами за участю українських шуцбатальйонів велися у Білорусі, то власне звідти походить образ героя-шуцмана, що став відомий як своїми діями, так і шумом, який підняла довкола нього преса. Мова йде про Олександра Івановича Буглая, колишнього поручника польської армії, який на чолі ним же створеного підрозділу, т. зв. Білої команди, досягнув справді визначних результатів у боях з червоними партизанами. Пізніше він успішно командував поліційною частиною (8 bataillone der OD), який в 1944 році був переформований у 682 батальйон Східних військ. Найвідомішою його акцією стала пропагандистська кампанія, спрямована на розкладання партизанського загону ім. Суворова. Після серії успішних боїв і витіснення партизанів у безлюдні місцевості, Буглай поширив інформацію, в якій гарантував збереження життя тим, хто добровільно здасть зброю його батальйону, в результаті чого в полон здалося більше 200 ворогів. Репресій проти них справді не застосовували, але нацистське командування визнало за краще вислати їх на роботу до Німеччини[161].

В Україні такою відомою людиною став учасник Визвольних Змагань, генерал армії УНР Іван Омелянович-Павленко. Він сформував у Вінниці козацький загін, який з приходом цивільної адміністрації став 109 шуцбатальйоном. За успішні бої з партизанами він і 28 його вояків були нагороджені Відзнаками за хоробрість 2-го класу в бронзі з мечами.

Взагалі, використання авторитетних учасників Визвольних Змагань в якості командирів добровільних формувань було одним із найвдаліших кроків нацистів при створенні українських частин. Це надавало окупаційному режимові таких необхідних йому національних рис, без надання добровольцям будь-яких політичних гарантій. Так, командирами та офіцерами шуцбатальйонів стали багато представників кавалерії армії УНР.

Після вже згаданого Омеляновича-Павленка, командиром 109 батальйону був сотник Микола Фещенко-Чопівський, 102 — майор Іван Шурига, 115 — майор Петро Захвалинський, 118 — полковник Костянтин Смовський, 204 — підполковник Степан Микулин, пізніше — капітан Василь Татарський, 31 СД — сотник Володимир Герасименко, пізніше — полковник Петро Дяченко, багато інших служили на офіцерських посадах в охоронних та фронтових частинах Вермахту. А полковника армії УНР Якова Гальчевського-Войнаровського, організатора української самооборони на Холмщині, планували зробити командувачем УВВ, чому завадила тільки його загибель 22 березня 1943 року.

Відповідь на питання, чому ці люди йшли на співпрацю з нацизмом, на нашу думку, лежить на поверхні. Всім відомий лозунг, яким Вінстон Черчілль пояснив співпрацю з більшовизмом проти нацизму: «Якщо Гітлер вторгнеться