Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

З початку 1943 року, з наростанням інтенсивності партизанської війни, зарплатню рядового солдата шуцбатальйону підняли до 37 марок, пропорційно збільшивши ставки і для вищих чинів. Як і раніше, одружені шуцмани отримували гроші на утримання сім’ї: додатково від 145 % платні для рядового, до 45 % для командира батальйону.

Важливим матеріальним і психологічним стимулом для солдатів закритих частин «шума» було соціальне забезпечення сімей шуцманів, що загинули чи постраждали на службі. Цей момент було обумовлено ще у додатку до наказу РФСС від 6 листопада 1941 року. Згідно нього, сім’я вбитого неодруженого шуцмана отримувала від 40 РМ (якщо йому було менше 35 років) до 55 РМ (якщо йому було більше 35 років) щомісяця. Для одружених, ця ставка зростала до 70 РМ за відсутності дітей, або до 80 РМ за їх наявності. Крім того, виплачувались надбавки на членів сім’ї: 48 РМ вдові, і по 9.60 РМ на кожну дитину щомісяця. Сироти отримували по 16 РМ (плюс вказані 80 РМ) на місяць. Сума виплат зростала відповідно до чину шуцмана, тобто за вбитого командира батальйону сім’я отримувала 160 РМ, плюс вдвічі більші, ніж для рядового, надбавки для вдови та дітей.

За умов отримання каліцтва на службі, виплати перші три місяці здійснювались в розмірі останньої зарплати потерпілого, а потім зменшувались відповідно до рівня зниження працездатності. За цей час потерпілого безкоштовно лікували, після чого забезпечували навчання професії, якою той міг би займатись з отриманими фізичними вадами (годинникаря, шевця, кравця тощо). При потребі, шуцманам безкоштовно виготовляли протези втрачених кінцівок.

А найважливіше, сім’я шуцмана повністю звільнялась від податків, продуктових зборів, трудових повинностей і позбавлялась загрози бути висланою до Німеччини чи потрапити в групу заручників на випадок диверсій партизанів чи підпільників[154].

Як не парадоксально, стимулом до збройного колабораціонізму ставали також дії партизанів. У наказі по 52-му корпусу Вермахту про боротьбу з партизанами від 17 листопада 1941 року сказано: «Залучення місцевих на свій бік полегшується завдяки здійснюваному партизанами терору. Цей момент належить використовувати». Мирне населення потрапляло між двох вогнів, і часто вибір сторони, на яку воно ставало у боротьбі за власне життя, був вимушеним і випадковим. Методи обох режимів були абсолютно однаковими. Російський історик Борис Соколов наводить такий епізод. Партизани здійснили спробу нападу на залізничну станцію Славне, яку обороняла група українських залізничників. Всі атаки партизанів було відбито, після чого ті, для помсти «зрадникам», спалили село, біля якого ця станція знаходилась, і вбили 300 місцевих жителів. Справа набула розголосу і дійшла до Гітлера, який наказав нагородили добровольців, а у відповідь на терор партизанів — спалити сусіднє село, і розстріляти 100 його жителів[155].

Іншу ілюстрацію складного становища населення дає нам випадок, що трапився влітку 1943 року в селі Майданівка, що на Київщині. Місцеві жителі звернулись до окупаційної адміністрації з проханням розчистити мінні поля, залишені поблизу села радянськими військами ще у 1941 році, на яких підривалась худоба і самі селяни. Для цього було надіслано загін з 40 «козаків» — «гіва», на чолі із німецьким офіцером. Проте під час розмінування добровольці були атаковані 1-м Бородянським загоном Київського партизанського з’єднання ім. Хрущова, в результаті чого частина саперів загинула, а більшість просто розбіглась. Партизани зайняли село. На допомогу «гіва-манам» було вислано дві роти Олександрівського батальйону німецької армії. Ця частина, сформована з українців, росіян і кавказців, раніше входила до полку Бранденбург-800 і брала участь в боях на Кубані і Кавказі. В ході півторагодинного бою добровольці вибили партизанів з села, але в результаті цього половина будинків була спалена або пошкоджена. Кількість жертв з-посеред мирного населення, яке опинилось на лінії вогню, нікого не цікавила, адже для партизанів село стало «зрадницьким», а для німців — «бандитським»[156].

Як справедливо зазначає білоруський письменник-фронтовик Василь Биков, партизани часто прямо підставляли місцеве населення під удари і каральні акції німців, з метою довести протистояння окупантів і окупованих до безкомпромісної боротьби. Цьому слугували і терористичні акти проти нацистських посадовців, і диверсії на стратегічних об’єктах, за які окупанти розстрілювали сотні закладників з місцевих жителів.

Один з найчастіше згадуваних злочинів гітлерівців — спалення села Хатинь разом з його жителями — було прямо спровоковане діями вояків партизанської бригади «Народні месники» під командуванням В.І. Андріянова. 22 березня 1943 року партизани вчинили засідку на солдатів 1-ї роти 118 шуцбатальйону, сформованого роком раніше в Києві. Після підходу основних сил батальйону партизани відступили, і незрозуміло чому закріпились в найближчому селі, хоча могли спокійно уникнути переслідування, розсіявшись по довколишніх непролазних хащах. Блокувати село, зусібіч оточене лісом, було неможливо, тому шуцмани вдалися до фронтального штурму, в результаті якого було вбито до тридцяти партизанів і невідома кількість місцевих жителів. Після прочісування населеного пункту і довколишніх заростей було виловлено ще біля двадцяти підозрілих осіб, яких відправили у штаб батальйону. А саме село наказом ССПФ генеральної округи «Білорусь» обергруппенфюрера Курта фон Готтберга. було визнане партизанською базою, і спалене разом з рештою жителів ротою Особливого батальйону СС Оскара Дірлевангера, яка прибула туди вже після бою[157].

За аналогічним сценарієм 21 травня 1943 року відбулося спалення села Кражино, здійснене 51 українським шуцбатальйоном. Напередодні партизанами загону «Перемога» у засідці, влаштованій прямо на околиці села, було вбито 27 вояків цього батальйону, переважно українців. Після цього партизани спокійно відійшли в ліс, не роблячи жодних спроб оборонити, вивести з собою чи,