Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко

Для порівняння військових формувань із «цивільними» складовими шуцманшафту було зібрано інформацію про 30 поліцаїв та службовців СД і пожежної охорони. Вони більш-менш рівномірно представляють всі вікові групи, починаючи з 1898 і до 1926 року народження. Близько третини з них (9 чол.) отримали середню чи середню технічну освіту, решта закінчили від двох до семи класів початкової школи. Солдатами ЧА були 50 % поліцаїв, але тільки один з них зголосився на службу з табору військовополонених, тоді як решта були відпущені додому, і пішли до поліції вже як цивільні. Ще 5 були працівниками різних установ НКВС — 1 міліціонер, 1 працівник Управління охорони, 1 прикордонник і 2 пожежники. Тільки 6 чоловік з усіх були членами ВЛКСМ, і жоден не був комуністом.

В порівнянні з добровольцями в армії і шуцбатальйонах, високий відсоток серед поліцаїв складають постраждалі від радянської влади (16 чол., тобто більше половини). Родини трьох були репресовані за участь у Визвольних Змаганнях, шестеро були розкуркулені, двоє втратили членів сім’ї під час Голодомору, ще двоє були засуджені за кримінальні злочини (хуліганство і крадіжки). До цієї категорії також включено трьох поліцаїв, чиї батьки були вбиті вже під час війни радянськими партизанами (батько одного був сільським поліцаєм, решта — просто «сім’ї зрадників»).

З цих 30-ти поліцаїв тільки 8 відступили разом з німцями, і продовжували службу у різних формуваннях до кінця війни, 1 був арештований СД за крадіжки. Решта — дезертирували при наближенні радянських військ, при чому 10 були мобілізовані до ЧА і завершили війну на боці переможців, 4 отримали бойові нагороди.

Таким чином, коли кількість «ображених» радянською владою у шуцбатальйонах становить меншість, тобто 25 відсотків, то у місцевій поліції ця цифра сягає 50 %. Пропорційне відношення кількості членів партії, комсомолу і НКВС у двох складових шуцманшафту зворотнє. У воєнізованих частинах вони становили половину складу, а в поліції лише п’яту частину. Основна причина такого стану речей, на нашу думку, полягає виключно у більшій можливості перевірки сільських і міських поліцаїв місцевим командуванням німецької поліції, але навіть тут присутня невелика кількість, здавалось би, ідейних ворогів нацизму. Це знову підштовхує нас до вивчення матеріального стимулювання добровольців.

Система забезпечення працівників шуцманшафту, як індивідуальної служби, так і закритих з’єднань, була розроблена краще, ніж у Вермахті. Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Більшість же солдатів шуцбатальйонів, крім військовополонених та справжніх добровольців, набирались наступним чином. По селах мобілізувалась молодь для роботи у Німеччині. В кінці 1941 — на початку 1942 року ця перспектива нікого не лякала, мало того, знаходилось немало бажаючих поїхати «на заробітки». Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання. В управліннях праці (Arbeitsamt) (найбільше з них знаходилось в Києві поблизу Сінного ринку), проводився медогляд, за результатами якого чоловіків поділяли на дві категорії. Придатні до військової служби потрапляли до першої категорії. Їм пропонували вступати до «німецької армії» в Україні, і обіцяли спокійну охоронну службу з високою зарплатнею та пільгами. Так насильно мобілізовані перетворювались на добровольців. Хоча застосування до рекрутів безпосереднього примусу та шантажу було скоріше рідкістю, воно теж мало місце. Так, 28 лютого 1942 року в Києві, при переформуванні українських куренів у батальйон «шума» (згодом розгорнутого в 115 і 118), націоналістам і військовополоненим, з яких він складався, було запропоновано підписати контракт на два роки служби. З двохсот п’ятдесяти чоловік відмовились десятеро, яких в той же день заарештували і відправили в Дарницький концтабір[151].

Перші вказівки щодо утримання службовців шуцманшафту надійшли в наказі РФСС від 6 листопада 1941, і уточнювались протягом року[152]. Згідно цього наказу, рядовий неодружений шуцман отримував 80 пфенігів на день, унтер-офіцер — 1.10 РМ, фельдфебель — 1.30 РМ, командир взводу — 1.50 РМ, командир роти — 2.30 РМ, командир батальйону — 3.30 РМ. Одружені солдати в тих же званнях отримували, відповідно, 1.80, 2.10, 2.80, 3.00, 3.80, 4.80 марки. Зарплатня виплачувалась подекадно, при чому шуцмани індивідуальної служби отримували плату відповідно до кількості виходів на роботу. Солдати шуцбатальйонів, у яких вибору в даному питанні не було, отримували в результаті 24/54 РМ на місяць. Платня виплачувалась або райхсмарками, або, частіше, окупаційними карбованцями за офіційним курсом.

Крім того, їм забезпечувалось триразове харчування, якість якого різнилася залежно від обставин. Найкраще забезпечувались частини, які брали участь у бойових діях — до їхнього раціону додавались горілка та шоколад. Для родин теж видавали продуктовий пайок щотижня. Коли постачання продуктів було неможливе з тих чи інших причин (рейди, перебування на віддалених постах, відрядження тощо), шуцманам додатково видавали по 60 пфенігів на день. Тільки у 1944 році, в період поразок німецьких військ по всьому фронту, система постачання порушилася, і командування пішло на безпрецедентний крок — шуцманів перестали карати за мародерство, тобто вони отримали можливість до самозабезпечення.

Солдати шуцбатальйонів утримувались на казарменому становищі, як армійські частини. Службовці сільської чи міської поліції, здебільшого місцеві жителі, проживали вдома, казарми забезпечувались тільки для немісцевих або позбавлених житла. В Києві шуцманам індивідуальної служби, а на перших порах і солдатам шуцбатальйонів, дозволялось знімати житло, половину вартості якого сплачувала міська управа. Двокімнатна квартира неподалік від центру коштувала тоді близько 50 РМ/міс.

В травні 1942 року, в зв’язку з збільшенням чисельності шуцманшафту, а зокрема шуцбатальйонів, було введено додаткові чини: унтеркапрала, віцефельдфебеля, старшого командира взводу. Ними ставали більш довірені шуцмани, унтер-офіцери та молодші командири, яким надавали вищу, належну за новими чинами зарплатню. Що важливо, для українських шуцманів не було передбачено