Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Плакат «У розшуку», на якому зображено групу Баадера — Майнгоф, 1972 рік (Ульріка Майнгоф та Андреас Баадер — угорі ліворуч). «Позапарламентські» німецькі радикали вдавалися до насильства, щоб «зірвати маску» з Федеративної Республіки й викрити «технологію цивілізованого знищення, яка була властива Новому ладу Бреттон-Вудської системи».
День початку судового процесу в квітні 1982 року над 63 членами Червоних бригад, яких звинувачували в убивстві Альдо Моро. Ліві терористи в Італії підкреслювали свої (уявні) зв’язки з пролетаріатом, але більшу небезпеку становили (і вбивали більше людей) терористи з правого флангу.
Члени ETA («Країна Басків і Свобода»), 1982 рік. Баскські бойовики, розчаровані через зростання відчуження з боку заможного місцевого населення (більшість походила з інших частин Іспанії), яке залишав байдужим образ «незалежної Країни Басків», упродовж 1980-х щороку в середньому вбивали 34 особи.
«Щоб кинути в солдата, знайшов я каменюку... Коли я трішки підросту, то матиму шаблюку...» (дитяча кричалка, Белфаст, близько 1976 року). Тристороннє протистояння між бойовиками ІРА, бойовиками-протестантами та Британською армією тривало тридцять років і призвело до майже двох тисяч смертей.
Португальські робітники, які приїхали до Франції, 1970 рік. У 1973 році іноземці у Франції становили 11% робочої сили. У Західній Німеччині було майже три мільйони «гостьових робітників», переважно із середземноморських країн. Європейське «економічне диво» великою мірою залежало від внеску цих мігрантів та переказів, які вони надсилали додому.
Італійські жінки на демонстрації за реформу законодавства, що стосувалося розлучень, 1974 рік. Післявоєнне західноєвропейське законодавство щодо соціальної допомоги надавало переваги насамперед працевлаштованим робітникам та сім’ям. Питання, які особливо хвилювали жінок, — аборти, контрацепція, розлучення — у Північній Європі мали чекати на вирішення до шістдесятих років, а в інших частинах Європи — до сімдесятих.
Франсіско Франко та його призначений наступник принц Хуан Карлос, жовтень 1971 року. Генералісимус (який номеру 1975 році) був би дуже розчарований своїм протеже: як король Хуан Карлос придушив військовий переворот і виявився непохитним народним захисником демократичної Іспанії.
Перші парламентські вибори в Португалії, квітень 1975 року. З погляду сьогодення перехід до парламентської демократії в європейському Середземномор’ї здається безболісним і навіть неминучим. Але на той час багато хто і з лівого, і з правого політичного флангу очікував чогось іншого та був здивований (і розчарований) результатом.
Канцлер Віллі Брандт і прем’єр НДР Віллі Штоф в Ерфурті під час перших внутрішньонімецьких переговорів у березні 1970 року. Нова східна політика Брандта відкрила шлях для контактів та послабила напругу в Центральній Європі, але декому здавалося, що Західна Німеччина легітимізує і навіть підтримує комуністичних сусідів.
«Очі Капітули, а губи Мерілін Монро». Своїм успіхом в отриманні величезної бюджетної поступки для Британії від ЄЕС Маргарет Тетчер завдячувала своєму вмінню спокушати та залякувати не лише британський електорат, а й навіть бувалих циніків на кшталт Франсуа Міттерана.
Іоанн Павло II під час першого папського візиту до Польщі в червні 1979 року. Хоча Кароль Войтила не поборов комунізм власноруч (як багато хто захоплено вважав), його роль у дискредитації режиму в Польщі була величезною.
Адам Міхнік у Гданську, 1984 рік. Міхнік був одним із найбільш сміливих та оригінальних критиків комунізму в Східній Європі. Зокрема, великий вплив мало те, що він наголошував на ненасильницькій боротьбі та підриванні комуністичної влади зсередини, на відміну від спроб протистояти їй чи повалити її.
Михайло Горбачов у променях народної любові: Прага, квітень 1987 року. Останній радянський лідер ніколи не був у своїй країні таким популярним, як на Заході; але успіх за кордоном спонукав його впроваджувати реформи у своїй країні, можливо, більшою мірою, ніж він планував спочатку.
Східнонімецькі біженці в запломбованому поїзді їдуть через Прагу на Захід, листопад 1989 року. Більшовицька революція почалася з того, що Ленін перетнув Німеччину в запломбованому поїзді, тому те, що таким чином громадяни комунізму їхали на свободу, було цілком відповідним завершенням.
Прага, листопад 1989 року. Навіть «Оксамитова революція» мала свій кровопролитний вступ. Але, за винятком Румунії, зміни 1989 року не означалися серйозним насильством — можливо, тому, що багато комуністичних кадрів краще за їхніх опонентів знали, що ці режими приречені.
Александер Дубчек та Вацлав Гавел, Прага, 24 листопада 1989 року. Ідею щодо призначення Дубчека президентом посткомуністичної Чехословаччини швидко відкинули: для революціонерів 1989 року, які натомість обрали Гавела, герой «реформ комунізму» був так само неактуальним і застарілим, як і сам сталінізм.
Статуя Леніна, Угорщина, 1990 рік
Перша московська партія біг-маків, 1 січня 1990 року. Західні товари та готівка хлинули в посткомуністичний вакуум. Але економіка без правил швидко стала здобиччю невеликої групи «олігархів», які надзвичайно збагатіли: капіталізм як клептократія.
Борис Єльцин та Михайло Горбачов, Москва, 1991 рік. Скандали, якими означилося президентство Єльцина, не мають затьмарювати його досягнень. Він набагато швидше за Горбачова зрозумів, що відбувається, і пристосувався — зокрема до відновлення національних держав на місці імперії.
Мінськ, Білорусь, 1999 рік: лікарня дитячої онкології. Тридцять тисяч осіб померли внаслідок вибуху в Чорнобилі 1986 року. Кожен четвертий білорус зазнав отруєння. Чорнобиль не був першою атомною катастрофою в історії Радянського Союзу. Але був найбільшою.
Аральське море, Узбекистан, жовтень 1997 року. Комуністична промислова політика об’єднувала економічну неповноцінність з екологічною безвідповідальністю. Смерть Аральського моря, як і отруєння озера Байкал, була екологічною катастрофою з величезними наслідками для майбутнього.
