Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Джерела свідчать, що керівник Визвольної війни був добре інформований про всі події у Польщі та інших країнах. При гетьманській канцелярії існувала дипломатична служба, яка розробляла інструкції, готувала посольства, оформляла листи і т. п. У резиденції гетьмана склався навіть церемоніал прийому послів, ведення з ними переговорів, підготовки прощальних аудієнцій тощо.
Та головне полягало в тому, що дипломатична служба молодої Української держави показала свою життєздатність і в умовах найскладнішого хитросплетіння політичних подій тих літ, по суті, забезпечила міжнародну ізоляцію Речі Посполитої.
У своїй політичній діяльності, яка охоплювала практично всі сфери життя молодої держави, гетьман з початку Визвольної війни намагався налагодити також зв’язки з Росією. Від першого листа Б. Хмельницького від 8 червня 1647 року російському цареві Олексію Михайловичу і направлення свого першого посланника київського полковника Силуяна Мужиловського в Москву у січні 1649 року до Переяславської ради 1654 року спливло немало часу. Допитливий читач може поцікавитися: чому так довго розв’язувалося це питання? Справа тут далеко не в особі Хмельницького чи його найближчих сподвижників. Треба враховувати багато факторів, які так чи інакше впливали на хід війни: по–перше, гострий соціальний характер подій в Україні (знищення селянами представників панівних станів, ліквідації кріпосництва і найпотворніших форм експлуатації, які були суголосні антифеодальним настроям селян і городян самої Росії); по–друге, союз Хмельницького з кримським ханом, одвічним ворогом Росії, і, по–третє, складну міжнародну обстановку, яка загрожувала воєнними конфліктами Росії з Річчю Посполитою. Тому Москва тривалий час зволікала щодо вирішення цього питання, пропонувала компромісні варіанти, виступала за переговори між Україною і Польщею тощо.
Політична ситуація істотно змінилася на осінь 1653 року. Після багатьох років вагань Росія нарешті погодилася прийняти Військо Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1651 року відповідну ухвалу прийняв Земський собор — найвищий станово–представницький орган Росії. У ній говорилося про переслідування православних у Речі Посполитій, порушення нею попередніх угод тощо. Вже 9 жовтня царські посли виїхали в Україну. Незабаром приготування були закінчені. Морозного сонячного ранку 8 січня 1652 року на центральній площі міста Переяслава зібралася козацька рада.
На площу вийшов Богдан Хмельницький з козацькою старшиною. Він звернувся до учасників ради з промовою. Охарактеризувавши становище українських земель після шестирічної кровопролитної війни, гетьман оголосив, що Земський собор погодився прийняти Україну до складу Російської держави. «А буде хто з нами не згодний, — сказав Б. Хмельницький, — тепер куди хоче вільна дорога». Щоденник, який вели російські посли, передає атмосферу, яка панувала на раді. У відповідь на ці слова гетьмана присутні заявили: «Волимо під царя східного, православного». Потім нібито козацька старшина знову запитувала: «Чи всі так гадаєте?» І знову відповідь була попередньою: «Усі одностайно». Так учасники Переяславської ради прийняли рішення про підданство Війська Запорозького російському цареві. Щоправда, у роботі цієї ради брали участь козаки не з усіх українських полків. Крім того, на ній були відсутні деякі полковники, представники Запорожжя, вище православне духовенство.
Переяславський акт і підданство Росії — зовсім не випадковий крок, а вистраждане після тривалих роздумів рішення гетьмана. Він розумів, що перепочинок, відведений для молодої Української держави, не міг бути тривким, усвідомлював тимчасовість союзного договору з кримським ханом і ненадійність султанської Туреччини, бачив усе ще достатню міць Речі Посполитої. Об’єднання цих сил (а наступні події показали, що воно реальне) неминуче привело б до ліквідації завоювань українського народу, знекровленого у шестирічній боротьбі. Разом з тим Україну з Росією об’єднували давні історичні зв’язки, етнічна близькість обох народів, православне віросповідання тощо. Тому орієнтація на Російську державу могла забезпечити, на думку гетьмана, збереження тих змін, що відбулися в цей час в Україні, — звільнення її з–під влади Польщі та існування незалежної Української держави, возз’єднання у майбутньому всіх українських земель під гетьманською булавою. Слід враховувати, що укладення договору з Росією, по суті, означало б правове визнання Української держави та особливостей її суспільно–політичного устрою.
Разом з тим уже з самого початку між обома сторонами виявилися помітні розходження. Козацька сторона на переговорах вимагала від російських представників, щоб вони присягли від імені царя, на що бояри відповідали, що це суперечить самодержавним традиціям — царі своїм підданим не присягають. Переговори ледве не були зірвані. І тільки тоді, коли посли заявили, що всі права і вольності Війська Запорозького будуть підтверджені окремими грамотами, Богдан Хмельницький і старшина склали присягу.
Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії. Між обома сторонами спершу у Переяславі, а пізніше у Москві відбулися переговори, внаслідок яких цар затвердив так звані Березневі статті 1654 року, у яких визнавалося існування самостійної держави — Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, а також частина Волинського воєводства) і мала республіканську форму правління.
Треба сказати, що вже протягом більш як 350 років кожне покоління українського народу по–різному оцінює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.
Гетьманщина була багатостановим соціальним організмом. Основну масу населення Гетьманщини складало вільне селянство. Силою зброї воно відвоювало особисту свободу і в перші повоєнні роки навіть вільно розпоряджалося землею. Проте усі заходи гетьманської адміністрації, як правило, були підпорядковані інтересам козацтва — привілейованого стану. Воно одержало право володіння землею — головним багатством України, вільного заняття промисловою діяльністю, необмеженої участі у політичному житті держави. Разом з тим козацтво було неоднорідним. Верхні щаблі ієрархічної драбини посідала старшина, що в майбутньому почала накопичувати у своїх руках земельні багатства й організовувати багатогалузеві господарства, де використовувалася праця залежних селян. Так зароджувалося нове покоління українських феодалів. На рядове козацтво була покладена основна військова повинність — участь у походах. У роки Визвольної війни значні права одержало українське міщанство. Проте з часом через привілеї воно часто вступало у конфлікти з козацтвом.
Та в складі монархічної Росії Українська держава з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. Нові державні установи рано чи пізно мали розчинитися в загальноімперських органах управління. Так воно й
