Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Чи зробив дедалі тісніший Союз своїх учасників більш космополітичними, чи просто перемішав разом їхні окремі провінційності, для сторінок про високе мистецтво в газетах Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) чи Financial Times було не просто запитанням. FAZ, FT, Le Monde та, меншою мірою, італійська La Repubblica тепер були справді європейськими газетами, які продавали й читали на всьому континенті. Проте багатотиражні таблоїди залишалися суворо обмежені національними мовами й кордонами. Але їхня аудиторія всюди зменшувалася: найбільше їх читали у Великій Британії, найменше — в Іспанії, тож відмінні національні традиції популярної журналістики вже відігравали не таку роль, як раніше, окрім як, знову ж таки, в Англії, де популярна преса роздмухувала та використовувала антиєвропейські упередження. У Східній Європі та на Іберійському півострові тривала відсутність вільної преси означала, що багато людей, особливо поза межами великих міст, узагалі пропустили епоху газет, безпосередньо перейшовши від дописемних часів до електронних ЗМІ.
Останні, особливо телебачення, були головним джерелом інформації, ідей та культури (високої і низької) для більшості європейців. І у випадку газет, і у випадку телебачення найбільшу аудиторію становили британці, які регулярно опинялися на вершині європейських глядацьких чартів. Їм на п’яти наступали Португалія, Іспанія, Італія та, хоч і з деяким відривом, східні європейці. Традиційним державним телевізійним каналам складали конкуренцію і наземні комерційні компанії, і супутникові канали, але перші втримали напрочуд велику частку аудиторії. Крім того, вони здебільшого йшли у фарватері щоденної преси й різко зменшили висвітлення закордонних новин.
Як наслідок, наприкінці ХХ століття європейське телебачення становило цікавий парадокс. Розважальні передачі мало відрізнялися залежно від країни: завезені фільми та ситкоми, реаліті-шоу, ігрові передачі й інший масовий телевізійний продукт показували від одного кінця континенту до іншого, а єдина відмінність полягала в тому, чи дублювали імпортовані програми (як в Італії) або супроводжували їх субтитрами, чи залишали в оригіналі (що траплялося дедалі частіше у разі маленьких чи багатомовних країн). Стиль ведучих — наприклад, у випусках новин — був надзвичайно подібним, адже в багатьох випадках його запозичували з американської моделі новинних випусків[626].
З іншого боку, телебачення залишилося виразно національним і навіть ізольованим засобом масової інформації. Отож італійське телебачення було однозначно італійським — починаючи з дивно старомодних шоу-вар’єте та пишномовних інтерв’ю до прославленої вроди його дикторів і характерних ракурсів під час зйомок напіводягнених молодих жінок. У сусідній Австрії місцеві ток-шоу знімали зі щирою повчальною серйозністю, що різко відрізняло їх від стилю німецьких передач, які займали майже всю решту ефіру. У Швейцарії (як і в Бельгії) кожен регіон країни мав власні телевізійні канали, які мовили різними мовами, повідомляли про різні події та були разюче відмінні за стилем.
Компанія BBC, як із прикрістю відзначали її критики, відмовилась від естетики й ідеалів минулого як морального арбітра нації та доброзичливого вчителя в пориві конкуренції з її комерційними суперниками. Але, попри її спрощення (або, можливо, завдяки цьому), вона була навіть більш непомильно британською, ніж раніше. Кожен, хто сумнівався, міг просто порівняти репортаж, дебати чи виставу на ВВС з аналогічними передачами на французькому каналі Antenne 2 чи TF1: те, що змінилося, з обох боків Ла-Маншу, вражало набагато менше за те, що залишилося незмінним. Інтелектуальні та політичні занепокоєння, різне ставлення до влади та впливу були такими ж характерними й відмінними, як і пів століття тому. У часи, коли більшість інших колективних розваг та громадських організацій переживали занепад, саме телебачення об’єднувало більшість населення в кожній країні. І воно дуже ефективно надавалося для посилення національних особливостей та підвищення рівня взаємного невігластва.
Бо, за винятком великих криз, телеканали виявляли напрочуд невеликий інтерес до подій у сусідніх країнах — насправді набагато менший, ніж у перші роки появи телебачення, коли захоплення технологіями та зацікавленість життям сусідніх держав стали поштовхом для численних документальних фільмів і «зовнішніх репортажів» з екзотичних міст і морських узбереж. Та оскільки Європу тепер сприймали як належне, і вона, якщо не брати до уваги її проблемного та бідного Південного Сходу, була абсолютно прісною для більшості глядачів, туристичні й інші програми європейського телебачення давно «глобалізувалися», розвернувши свою увагу до віддаленіших горизонтів, а решту Європи залишили нидіти, припускаючи, що це знайома територія, яка насправді була переважно невідомою.
Великі публічні видовища — публічні поховання у Франції в імперському стилі; королівські весілля та похорони в Британії, Бельгії, Іспанії чи Норвегії; перепоховання, ушанування та президентські виступи в різних посткомуністичних країнах — були суто місцевими подіями, які широко транслювалися для національної аудиторії, але за кордоном їх дивилися лише нерепрезентативні меншини[627]. Результати виборів в інших країнах національні ЗМІ повідомляли лише в тому разі, якщо вони мали неабияке значення для міжнародних відносин. Європейці переважно не знали, що відбувається в сусідніх країнах. Причиною їхньої виняткової незацікавленості європейськими виборами була не просто підозрілість чи нудьга від брюссельських засідань. Це було природним наслідком переважно не-європейського ментального всесвіту більшості європейців.
Проте існував один усеосяжний виняток — спорт. Супутниковий телеканал «Євроспорт» транслював різноманітні спортивні події різними європейськими мовами. Кожна національна телевізійна станція від Естонії до Португалії виділяла значні блоки ефіру для спортивних змагань, чимало з яких відбувалися між європейськими країнами і часто — навіть без участі місцевих та національних команд. Популярність глядацьких видів спорту надзвичайно виросла в останні десятиліття сторіччя, попри те, що кількість глядачів, які дивилися спортивні події наживо, переважно впала. У трьох середземноморських країнах попит на спортивні новини був такий, що виправдовував існування дуже поважних багатотиражних щоденних газет, присвячених виключно спорту (L’Equipe — у Франції, Marca — в Іспанії, Gazzetta dello Sport — в Італії).
Хоча багато країн усе ще могли похвалитись особливими місцевими видами спорту та спортивними подіями — хокей із шайбою в Чеській Республіці, баскетбол у (несподівано) Литві та Хорватії, Тур де Франс та щорічний тенісний турнір Вімблдон — на рівні континенту це були нішеві події, які, утім, могли інколи привернути увагу мільйонної аудиторії (Тур — єдиний спортивний захід, який протягом десятиліть навіть збільшив кількість глядачів наживо). Бої биків в Іспанії користувалися невеликою популярністю серед молодих іспанців, хоча їх і відновили в дев’яності як щось на кшталт потенційно прибуткової «індустрії спадщини». Навіть крикет, знакова літня англійська гра, з’їхав до нішевих позицій у галузі розваг, попри спроби зробити його більш яскравим і видовищним — та покласти край неквапливим, але комерційно катастрофічним п’ятиденним іграм. От що справді об’єднувало Європу, то це футбол.
Так було не завжди. У цю гру
