Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
У чудодійну силу примули вірили й давні кельти та галли. У них вона мала назву самолус, її збирали з великою таємничістю, натщесерце й босоніж їхні жерці, друїди. Збирати примулу вони повинні були рукою з-під лівої поли, а зірвавши квітку, ховати її серед одягу, лише в такому випадку вона, нібито, зберігала свою цілющу силу.
Сік цієї квітки друїди вживали також для виготовлення любовного напою «фільтру», який варили опівночі з вербени, чорниці, моху, пшениці, конюшини й меду. Але для цього квіти треба було зривати перед настанням молодого місяця. Виготовлений таким чином напій ставили на вогонь, й молоді дівчата-жриці повинні були гріти його своїм диханням до того часу, поки він закипить. Цей напій вважали всесильним. Достатньо було випити кілька крапель, щоб загорітися нестримним коханням до того чи тієї, хто його подав.
Подібне любовне зілля існувало й за сивої давнини. Кажуть, що й відомий письменник Апулей, котрий жив у другому столітті до Різдва Христового, скористався таким напоєм, щоб закохати у себе й примусити вийти заміж багату літню вдову Пуденцію, до того ж, нібито сам і приготував любовний напій. Родичі вдови подали позов до суду, вказуючи, що їй уже шістдесят і, вдовіючи понад п'ятнадцять років, вона ніколи не висловлювала навіть бажання одружитися вдруге. Та й сама вдова нібито підтвердила, що він її зачарував своїм напоєм. Одначе Апулей так спритно зумів захиститися, що виграв процес.
Крім соку рослин, до складу любовних напоїв входили й різні, «підігріваючі» кров, речовини, наприклад, шпанські мушки, м'ясо риби ремори й особливо — якийсь оригінальний препарат, що називався гіппоман, його одержували з чорного наросту, який нібито іноді з'являється на лобі новонародженого лошати.
Віра у надзвичайну дію примули, так поширена у середньовіччя, перейшла і до ближчого нам часу. У П'ємонті й досі вважають, що квітка має чудодійну силу відвертати диявола, проганяти бісів, а також вигортає із землі кістки невинно загиблих людей. У Бретані кажуть, що вона спричиняє лихоманку дітям, якщо довго граються цією квіткою, а українці називають примулу — «ряст» і вважають талісманом, який оберігає життя.
Нарвавши цих квітів, їх кидають на землю й топчуть ногами, приказуючи: «Топчу-топчу ряст, дай, Боже, його потоптати й наступного року діждати».
Від цього звичаю походить українська приказка, коли хочуть сказати, що комусь недовго залишилось жити: «Уже йому рясту не топтати».
Та, крім чудодійного впливу, примулі приписували й магічні властивості відомої розрив-трави — відкривати приховані скарби, що особливо часто трапляється, як стверджують німецькі селяни, коли її знайти квітучою в ніч перед Різдвом або в день говіння на масля-ницю.
У цей час, за їхнім повір'ям, у полях нерідко з'являється зодягнена в біле жінка із золотим ключем, у короні на голові — це діва-ключ (очевидно, давньогерманська богиня Фрея), й усі зірвані при ній примули набувають властивості відкривати сховані скарби.
Так, одного разу, глибокої осені, пастух знайшов коло руїн замку Бланкенборк, у Швабії, таку примулу, прикріпив її до капелюха й рушив додому. Та раптом відчув,що капелюх став дивовижно важкий. Пастух зняв капелюха й побачив, що примула перетворилася на срібний ключ. У той же час перед ним виросла, мов із землі, біла жінка й мовила, що він може відчинити цим ключем двері Гіршберга, які ще ніколи не відчинялися, і взяти за тими дверима все, що захоче, але хай не забуде «найкраще». Пастух пішов, набрав там повні кишені скарбів, але в поспіху «найкраще» (а де була квітка примули) якраз і забув, тому, коли задумав знову туди піти, то ні місця, ні скарбів більше не знайшов.
Те саме сталося якось з іншим вівчарем. О тій же порі він нарвав примул, і та сама жінка в білому привела його на місце скарбу, і його квіти раптом перетворилися на ключі. Одним із них він відчинив двері, які раптом опинилися перед ним, і побачив перед собою, на превеликий подив, цілий ряд ящиків, заповнених овечими зубами.
Не знаючи, що з ними робити, машинально набрав їх повні кишені, і зовсім забувши про ключ-квітку, пішов додому. Тим часом уночі всі ті зуби перетворилися на щире золото. Тоді він вирішив знову навідатися на те саме місце, але відшукати його не зміг, оскільки теж забув там «найкраще».
Нарешті, існує ще один переказ про те, що Берта (дружина Оди-на), цариця неба, яка, згідно із давньогерманською міфологією, посилає на землю благодатний дощ, теж іноді з'являється у вигляді білого привиду. За допомогою чарівних примул вона заманює дітей, котрі їй подобаються, й веде їх дорогою, порослою цими квітами, до якихось таємничих дверей на гірському схилі. То двері до зачарованого замку. Тільки-но дитина діткнеться до них квіткою, вони тихенько відчиняються, і щасливчик ступає до дивовижної зали, заставленої вазами з тими ж таки чарівними примулами. Кожна із ваз містить у собі казкові скарби. Беручи звідти скарби, примулу, одначе, слід залишити, інакше того, хто узяв і скарб, і примулу, ціле життя переслідуватиме чорний собака.
У деяких місцевостях Німеччини цю квітку ще називають ключем заміжжя (Heirathsschlussel), оскільки існує повір'я, що дівчина, котра першою знайде на Великдень первоцвіт, неодмінно того ж року вийде заміж.
А інші, навпаки, примулу вважають квіткою нещасливого кохання (verschmahter Liebe), через що в деяких кантонах побутує така пісенька:
«Іду я лужком,
Первоцвітики рву.
Первоцвітики рву —
З них віночки плету.
Віночки плету з конюшини та з них,
Прощай же кохання — мій скарб дорогий»
За датськими ж легендами, первоцвіт — це зачарована принцеса ельф. Одного разу вона була відпущена своєю царицею на землю. Там вона покохала юнака й зовсім забула свою батьківщину. Тоді на покару її перетворили на примулу, а юнака — на весняну анемону.
І ось тепер ранньої весни
