Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Окрилений такою похвалою вельможа попросив у імператриці дозволу подарувати їй цю колекцію. Імператриця прийняла цей подарунок з великою вдячністю, і вже наступного дня всю колекцію перевезли у Зимовий сад петербурзького палацу.

На завершення, до вже з'ясованого нами факту використання примули давньою медициною, додамо, що в ближчі до наших часи з її сушених квітів готували в Німеччині чай, який зміцнював нервову систему. Він мав назву чаю «Галле» . Екстракт із примули охоче застосовували винороби, що видно із припису властей міста Нейштадта за 1789 рік: якомога більше збирати цих квітів для придворних винних погребів. У Англії молоде листя примули кришили в салат, а коріння вживали як прянощі.

Нарешті, сушені рослини відомі як засіб від ревматизму, а в Швейцарії з відвару свіжих квітів і меду готують домашнім способом чудовий шипучий напій на зразок німецького «майтранку».

Квітка вигнанця раю Адама й царівен-наречених — мирта

Мирта — це найскромніша з рослин, квіти якої майже не привертають до себе уваги і вся краса якої зосереджена лише у блискучому духмяному листі, — завжди настільки користувалась любов'ю й славою серед народів різних країн у всі часи, що їй можуть позаздрити найрозкішніші квіти.

Згідно з однією старовинною арабською легендою, мирта розрослась на землі від духмяної гілки тієї рослини, яку взяв із собою Адам у день свого вигнання з раю, щоб перенести на нашу грішну землю хоча б одну з тих прадавніх рослин, котрі прикрашали назавжди втрачений для людини сад блаженства. І тому мирта в давнину була символом надії, відгуком райського щастя, котрі на стражденній землі нерідко — найвеличніше благо і втіха.

За іншими даними, її батьківщина — Персія, звідки дуже давно її перенесено до Єгипту, де зображення мирти часто можна зустріти на пам'ятниках періоду фараонів — у сценах, котрі зображували урочисті процесії. У тих сценах усі плакальниці-жінки несуть у руках миртові гілки.

Ще більшою повагою користувалася мирта серед давніх іудеїв, де називалася «абот» і вважалась емблемою миру. Єврейські закони зобов'язували прибирати нею намети під час семиденного свята виходу з Єгипту, коди всі іудеї мали запасатися плодами добра (лимонами), пальмовими гілками та гілками плакучої верби. Таке поєднання цих рослин називалося у них «арганг мінім» й містично повинно було відображати єднання божества з його творінням, причому лимони представляли самого Творця, пальмова гілка — духовне начало, мир-

та — небо з усім зоряним світом, а плакуча верба — землю з її численними мешканцями.

Саме в миртовому кущі явився Захарії ангел, що провістив відновлення царства Ізраїльського, внаслідок чого її гілками приписувалося прикрашати у дні свят скінію і взагалі застосовувати під час релігійних церемоній. Крім того, миртовими вінками іудеї прибирали покійників, цей звичай свого часу був запозичений і християнами, та пізніше заборонений отцями церкви як нехристиянський. А ось мирта як атрибут головного убору наречених й досі побутує в деяких країнах, особливо у Німеччині.

Не менш шанобливо ставилися до мирти й давні греки. За їхніми віруваннями, це не просто витвір землі, а рослина, котра з'явилася з волі Мінерви, богині мудрості, як каяття і пам'ять про легковажно вчинений нею злочин.

Про цей випадок грецька легенда свідчить:

«Серед численних німф, лісових мешканців околиць Афін, особливо подобалася Мінерві красуня Мірсина. Вона завжди замилувано дивилася на неї, вдовольняла усі її примхи. Та любов однієї жінки до іншої часто чаїть у собі небезпеку — самолюбство. Так сталося й цього разу: витончена, доладна й довершена Мірсина перемогла богиню на змаганнях з бігу та боротьби. Мінерву боляче вразила заздрість, і в нестямі богиня убила Мірсину. Одначе, опам'ятавшись, вона вжахнулась скоєним злочином, сотворила молитву до Зевса та інших богів, щоб вони залишили їй хоч який-небудь спогад про її дорогу улюбленицю. Боги зглянулися, і з тіла Мірсини виросло таке ж довершене деревце — мирта.

Побачивши його, Мінерва заридала, обняла й не захотіла більше розлучатися з ним. Але даремно вона обіймала його, голубила — чудесна мирта залишалась тільки незворушним зеленим пам'ятником, гірким нагадуванням про чарівне, загублене нею створіння».

Очевидно, через це мирта не відігравала ніякої ролі у ритуалах Мінерви, й вінки з неї підносили богині лише у рідкісних випадках. Вона стала деревом, присвяченим Венері, котра, як свідчить легенда, виходячи голою з морських хвиль на острів Цитеру, сховалася від напасника-фавна за миртою.

За іншою легендою, вінком із мирти Венеру увінчали в знаменитій суперечці про найкращу з жінок, і нібито завдяки саме тому вінку Паріс і віддав богині яблуко. На згадку про цю Приємну подію Венера зробила мирту своєю улюбленою рослиною й сама себе нерідко називала Міртеа, що, одначе, не заважало їй застосовувати гілку мирти як різку. Кажуть, що вона висікла такою різкою Психею, коли та надумала порівнятися з нею у красі.

У святкуваннях на честь Венери, які щорічно відбувалися у квітні, всі учасники, а також присутні юнаки й дівчата увінчувалися миртовими вінками. Ними ж увінчували в день шлюбу й наречених, причому саме дерево, як свідчить Катон, римляни так і називали — шлюбною миртою (Myrtus conjugalis).

Крім свят Венери, мирту застосовували також в Єлевзинських урочистостях на честь Церери, Прозерпіни й Вакха; і, що характерно, часто вона витісняла навіть плющ — незмінний атрибут таких церемоній.

На шостий день свят Вакха-хлопчика (його ще називали — Якх) у вінку з мирти несли до храму Церери, де уславлювали цілу ніч, оспівуючи в особливому, складеному на честь цієї події, гімні. Тут же, у святилищі Єлевзинського храму, миртою увінчували й статую Церери, такими ж вінками прикрашали й усіх жерців.

Згодом мирту присвячують також і супутниці Венери — Грації, внаслідок чого Грація-статуя тримала в руках, крім троянди й гральної кості (символи краси й безтурботної юності), — миртову гілку, атрибут чуттєвого кохання.

Нарешті, достойне місце миртові вінки займають в Елевтеріях — іграх на честь свободи. Ними прикрашали під час процесій усі колісниці на острові Кріт і в Коринеї, відзначаючи свята-Гелотії на честь богині місяця — Європи, цього дня завжди урочисто несли величезний миртовий вінок, що у поперечнику сягав семи сажнів.

Проте мирта мала значення не лише у релігійних ритуалах греків, але й у їхньому громадському житті й домашньому побуті.

Так, вищі афінські чини носили миртовий вінок на ознаку влади, з миртовими ж вінками в руках з'являлися й прохачі, бажаючи викликати співчуття; миртою прикрашали переможців на Істмійських іграх, заквітчували статуї загиблих героїв, увічнюючи