Конституційне право України - Володимир Годованець
Багато конституційно-правових норм не мають гіпотези й санкції (наприклад, статті 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції
України). Гіпотези містяться в статтях 27, 82, 87, 111 та ін. Вказівки на санкцію є, зокрема, в статтях 56, 60, 62, 81 тощо.
Елементи конституційно-правової норми часто переплітаються між собою, і на практиці досить непросто виокремити їх «у чистому вигляді».
Санкції конституційного права мають особливості, що визначаються характером суспільних відносин. Найважливіша з них — профілактичне, організуюче та виховне призначення санкцій.
Специфічним є коло суб’єктів, які вповноважені застосовувати конституційно-правові санкції. Це насамперед народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права (це стосується статей 34, 47, 50, 52–56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона й реалізація яких забезпечується «спорідненими» нормами кримінального та адміністративного права).
Конституційно-правові норми класифікують за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація конституційно- правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає система (зміст) Конституції України. У відповідності до цього всі норми можна поділити на декілька груп, які:
визначають основні засади конституційного ладу України;
закріплюють основні конституційні права та свободи людини та громадянина;
закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії;
закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо;
закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно- територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.
Залежно від змісту конституційно-правові норми поділяють на матеріальні та процесуальні.
Матеріальні норми права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм права. Матеріальні норми відповідають на запитання «що робити?», а процесуальні — «як робити?»; взаємозв’язок між ними — це зв’язок змісту та форми.
Процесуальні норми є складовою практично всіх інститутів конституційного права України. їх функціональне призначення — обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо це характерно для таких інститутів, як виборче право, парламентське право (законодавча влада), зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.
Процесуальні норми відіграють особливу роль у конституційному праві. Без них неможливе втілення в життя конституційних інститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, а також реалізація таких рішень. Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України, яка має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є неодмінною умовою ефективного функціонування суду.
Конституційне право особливим чином поєднує в собі елементи матеріальних та процесуальних норм; воно є, так би мовити, матеріально-процесуальним. Нині не існує достатніх підстав для виокремлення з конституційного права його конституційно-процесуальної галузі. До того ж у багатьох випадках практично неможливо поділити конституційно-правові норми на матеріальні та процесуальні й зосередити останні в одному процесуальному акті, тобто є проблеми кодифікації таких норм.
Розрізняють регулятивні та охоронні конституційно-правові норми. Регулятивні норми можуть бути зобов’язальними (які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії), заборонними (які зобов’язують утримуватися від учинення тих чи інших дій) та вповноважувальними (які дають права на здійснення тих чи інших позитивних дій).
За мірою визначеності конституційно-правові норми бувають:
абсолютно визначеними, імперативними, які передбачають лише такий і тільки такий варіант поведінки (приміром, обрання Президента України народом України на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років);
відносно визначеними, які передбачають певну свободу вибору.
Відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, факультативні, диспозитивні. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, що складаються в процесі здійснення влади народом України. Факультативні норми поряд з основним варіантом передбачають факультативний. Диспозитивні норми надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі немає конкретної заборони.
За сферою дії ці норми бувають загальні та локальні; за тривалістю дії — постійні та тимчасові. їх можна класифікувати також за органами, що видають нормативні акти. Розрізняють норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, органами місцевого самоврядування.
Конституційно-правові норми можна поділяти також за їх юридичною силою.
Одним із найважливіших у теорії конституційного права є питання конституційних відносин. Виявлення характеру таких відносин, їх змісту та особливостей дає змогу відмежувати конституційне право від інших галузей права, розкрити його функціональне призначення.
Конституційні відносини є результатом дії конституційно- правових норм, хоча це зовсім не означає, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб’єктів конституційного права.
Конституційно-правовими називають суспільні відносини, урегульовані конституційно-правовими нормами. Суб’єкти таких відносин наділяються взаємними правами та обов’язками згідно з приписом конституційно-правової норми.
Найхарактернішими ознаками конституційно-правових відносин є такі:
це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом України (решта суспільних відносин підпорядковані конституційним);
це різновид політико-правових відносин; основним предметом їх регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка пов’язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій і соціальних груп за завоювання та здійснення влади. Звідси їх особливий імперативний характер, провідна роль у системі правових відносин. Вони визначають зміст інших відносин, функціональне призначення яких — забезпечити суверенітет народу України;
їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав’язування своєї волі. Це, однак, не виключає можливості існування суб’єктів, які діють на паритетних, рівноправних засадах;
для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин. В одних випадках такі права та обов’язки реалізуються безпосередньо в даному відношенні, в інших — через норми інших галузей права, які їх конкретизують. Такі норми характерні як для Конституції України, так і для інших джерел конституційного права;
вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої. Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу України, що органічно поєднує в собі інститути безпосередньої демократії та діяльності представницьких органів влади.
Конституційно-правові відносини найчастіше класифікують за їх суб’єктами. Розрізняють суб’єкти конституційного права та суб’єкти конституційно-правових відносин.
Суб’єкт конституційного права — це встановлений конституційно-правовими нормами адресат (носій), який може мати юридичні права та нести відповідні обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або дієздатність.
Правоздатність — це здатність фізичної (юридичної) особи бути носієм громадянських прав і обов’язків, які допускаються правом даної країни. Дієздатність громадянина
