Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА У СВІТЛІ ЙОГО ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ПИСАНЬ{22}
Нема сумніву, що Володимир Кирилович Винниченко був однією з найталановитіших і найкольоритніших постатей в українській історії першої половини XX століття. І як письменник (белетрист і драматург), і як політик він вибився на одне з провідних місць. Вистане згадати, що Винниченко був перший український письменник, який утримувався виключно з літературних заробітків, і перший, який здобув міжнародне визнання за життя. Як політик він, як знаємо, зіграв одну з провідних ролей в українській революції. В 1917-ому він очолив перший український уряд, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, а рік пізніше як голова Директорії Української Народної Республіки протягом кількох місяців був головою держави.
Проте, поряд з цими тріюмфами Винниченко зазнав теж велетенських поразок. Його міжнародні літературні успіхи не були тривалими, і його п’єси не втрималися на світових сценах. Навіть його українська літературна слава померкла з часом до тієї міри, що недавно його названо (правда, зі знаком запитання) “забутим письменником”[79]. Також політична діяльність Винниченка зустрічала з різних боків сувору критику, а то й безоглядний осуд. В УРСР його офіційно кваліфікують як “контрреволюціонера” й “буржуазного націоналіста”. У позарадянському українському світі Винниченко став за міжвоєнної доби одіозною постаттю й опинився в майже повній ізоляції. Тільки в останні роки життя, після другої світової війни, Винниченко знайшов наново зрозуміння та прихильний відгук серед лівих кіл нової наддніпрянської еміґрації.
Життєвий доробок Винниченка не вичерпується красним письменством і політичною чинністю. Уже в пізньому віці він захопився малярством, яке стало його улюбленим гоббі. Згідно з оцінкою Святослава Гординського{23}, “Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, - маляр далеко не аматорської міри”[80]. Тут мимоволі на думку спадає Вінстон Черчіль - Винниченків соціяльний і світоглядовий антипод. Обидва знаходили в малярстві певну форму творчого відпруження.
Буйний, різнобічний талант Винниченка, - якого через цю всесторонність можна назвати “ренесансовою людиною”, - проявився ще в одній царині, а саме в політично-світоглядових і публіцистичних писаннях. Він залишив по собі багато статтей, низку брошур і дві великі праці, “Відродження нації” та “Конкордизм”. Ця публіцистична спадщина не притягнула досі уваги дослідників. Публіцистичні писання Винниченка сьогодні тяжко доступні, за винятком широкого історично-мемуарного трактату, чи пак памфлету, “Відродження нації”, що був надрукований у 1920 р.{24} великим накладом (15.000 примірників)[81].
Скажу відразу: я не вважаю, що писання Винниченка мають самостійну науково-теоретичну вартість. З цього погляду він не витримує порівняння з такими мислителями (щоб говорити тільки про українських), як Драгоманов і Липинський. Проте політичні твори Винниченка цікаві й заслуговують на увагу. Вони віддзеркалюють його світогляд і є важливим джерелом для вивчення його інтелектуальної біографії. А поскільки його погляди та концепції були не тільки його власні, індивідуальні, але також менше чи більше типові для певної впливової течії в українській політичній думці революційної доби, - Винниченкові публіцистичні твори допомагають розуміти цей переломовий період у новітній історії України. Крім цього, вони багаті на фактичні інформації, бистрі спостереження та інтересні, хоч часто суперечливі коментарі про особи й події. З уваги на безперечну документальну вартість цих статтей і брошур варто було б тепер видати бодай їх добірку окремою книжкою. Також доводиться бажати, щоб був опублікований філософсько-політичний трактат “Конкордизм”, що все ще залишається в рукописі.{25} Винниченко вклав багато часу і зусиль у цю роботу, і вона становить немов його ідейний заповіт.
Рамки цієї статті не дають можливости розглянути публіцистичну спадщину Винниченка в повноті. Тому нам доведеться зосередитися переважно на одній проблемі: Винниченковій інтерпретації українських Визвольних Змагань та його власної участи в них. Цій темі присвячене “Відродження нації”, написане протягом півроку, між липнем 1919 і січнем 1920, коли Винниченко, вийшовши зі складу Директорії, опинився на вигнанні в Австрії. Можна лише дивуватися енергії людини, яка на гарячих слідах подій поспішилася відразу закріпити для себе самої й інших досвід щойно пережитого та вивести з цього певні програмові висновки. Коли Винниченко працював над “Відродженням нації”, українська революція ще тривала, й він не вважав своєї активної політичної ролі в ній за скінчену. Він хотів не тільки дати апологію своєї революційної й державницької діяльности за минулих півтретя року, але рівночасно теж готував ґрунт для чергової політичної акції: свого повороту на Україну під радянською владою та своєї власної майбутньої співпраці з цією владою. Ці розрахунки напевне вплинули на багато формулювань у “Відродженні нації”. Проте, було б помилкою Винниченкову концепцію історії української революції зводити до таких опортуністичних мотивів. Хоч він згодом пройшов світоглядову еволюцію, але його розуміння української революції залишилося незмінним. Основні тези “Відродження нації” повторені в публіцистичних писаннях Винниченка з останніх років його життя.
Винниченко бачив історичну спрямованість української революції у змаганні селянсько-робітничих мас до “всебічного визволення”. А головна трагедія української революції, на його думку, полягала в тому, що “Центральній Раді не вистачило ні розуміння моменту, ні одностайности, ні рішучости стати в авангарді оцих самих мас, виступити виразницею їхніх не тільки національних, але й соціяльно-економічних інтересів”[82]. Через цю однобічність Центральної Ради, занедбання нею соціяльного моменту, українські маси не дали їй у рішальну хвилину своєї підтримки. Подібні помилки, каже Винниченко, зробила теж і Директорія.
Свою власну суспільно-політичну позицію Винниченко характеризував так: “Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської свідомости [...] є течія всебічного визволення (соціяльного, національного, політичного, морального, культурного і т. д.), а так само визволення цілковитого й рішучого, що переважно має назву революційного”
