Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

двадцять другому році життя, Винниченка вперше заарештовано і при цій нагоді виключено з Київського університету. Того самого року він дебютував у літературі першим надрукованим оповіданням. Наступних п’ятнадцять років, аж до самої революції, його життя протікало подвійним річищем професійного письменника і професійного революціонера. Як письменник Винниченко працював надзвичайно інтенсивно і продуктивно; щороку з’являлися нові його твори: збірки новель, романи, театральні п’єси. Водночас Винниченко був активним і провідним членом Революційної української партії (РУН) та її спадкоємиці, Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП). Він кількома наворотами сидів у в’язниці, тікав за кордон, нелеґально повертався на Україну, скитався по різних європейських країнах, брав участь у партійних з’їздах, редагував партійні органи і т. ін. Літературна праця та революційна метушня не залишали часу для поглиблення політичної освіти. Підпільна гуртківщина давала певний практичний організаційний досвід, але далеко не такий, що готував би до завдань керування державою.

Тут виникає питання про специфіку Винниченкового марксизму. Більшу частину свого життя, від студентської лавки до середини 1930-их рр., він виступав як переконаний і войовничий марксист. Але його марксизм був своєрідний. Недаремно Ярослав Пеленський{26} колись назвав Винниченка “нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею [...]. Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення”[100]. Кажучи коротко, з вчення Маркса-Енґельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливости капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціялістичного суспільства. Крім цього, він засвоїв типову марксистську фразеологію. Одначе з Карла Маркса був не тільки пророк пролетарської революції, але також великий ерудит та визначний учений-мислитель. Маркс і Енгельс продовжували та на свій лад творчо переробляли (дехто скаже, спотворювали) здобутки напрямів, що посідають центральне місце в європейській інтелектуальній традиції: французького просвітництва, німецької клясичної філософії, англійської ліберальної економіки. На духовій фізіономії Володимира Винниченка все це не залишило помітного сліду. І в українській науковій і політичній літературі маємо низку авторів, які з більшим або меншим успіхом застосовували засоби марксистської методології для історичної і соціологічної аналізи: Юліян Бачинський, Микола Порш, Валентин Садовський, Лев Юркевич, Володимир Старосольський, Володимир Левинський, Роман Роздольський. Винниченка не можемо зарахувати до їх числа. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його “Відродженні нації” та публіцистиці наступних років пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу. Але куди логічніше, інтелектуально стійкіше обґрунтування концепції українського шляху до комунізму, української радянської державности знайдемо в відомому трактаті Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, “До хвилі”, чи хоч би в працях Миколи Скрипника.

Скоро після своєї нашумілої подорожі до Москви й на Україну та невдалої спроби наладнати співпрацю з більшовицькою владою (травень-вересень 1920 р.)[101], Винниченко видав під фірмою Закордонної групи Української комуністичної партії брошуру “Революція в небезпеці”, що в ній він висловив свій протест проти радянської “системи абсолютного централізму” та заявив, що “національна політика Російської комуністичної партії на Вкраїні це політика “єдиної і неділимої Росії”[102]. Проте це аж ніяк не означало, що Винниченко порвав з комунізмом. Брошура адресована комуністам і революційним соціялістам Европи та Америки й написана “з погляду революції, в інтересах революції та з погляду ідейної соціяльно-політичної рідности з тою самою Російською комуністичною партією”[103]. Коли в УРСР настала доба “українізації”, Винниченко прийняв її з надією, що більшовицький режим пішов назустріч його вимогам і почав на ділі здійснювати його програму. В 1926 р. він видав брошуру, в якій закликав українську еміґрацію “вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціялістичний устрій”[104]. У 1920-их рр. його белетристичні твори часто публікувалися в Радянській Україні, його п’єси ставилися на тамтешніх сценах.

Брошуру “За яку Україну” з 1934 року можна вважати за лебедину пісню Винниченкового націонал-комунізму[105]. Віднотовуючи такі тривожні факти, як самогубство Скрипника і Хвильового, Винниченко ще раз заявляє свою відданість комуністичній ідеології та льояльність до радянського режиму. В цій брошурі він звертається до кремлівських вельмож як до “товаришів” і згадує про дружні розмови, які він вів із товаришем Сталіним, подорожуючи поїздом з Харкова до Москви в 1920 р. Далі він ставить питання, що корисніше для українського трудового народу: чи (гіпотетична) буржуазна, самостійна Україна, чи наявна радянська, соціялістична Україна, “в тісному союзі з іншими радянськими республіками”? Винниченко вирішує цю дилему беззастережно на користь другої альтернативи: “Можна головою ручитися, що українська “самостійна” буржуазна влада так не дбала б за освіту, розвиток, культурність трудящих мас, як це робить тепер радвлада”[106]. Це писалося вже після того, як “радвлада” виморила в Україні голодом кілька мільйонів т. зв. “трудящих” і коли саме відбувалося масове винищування українських культурних кадрів, включно з усією старою верхівкою КП(б)У. Можна тільки дивуватися, до яких несамовитих абсурдів доводило ідеологічне доктринерство людину, якій не можемо відмовити ані інтеліґентности, ані патріотизму.

Сталінізм завдав смертельного удару українському національному комунізмові. Винниченко відійшов від цієї концепції десь у середині 1930-их рр. Водночас він розпрощався теж з марксизмом, хоч не з тією кінцевою метою, що її ставить собі марксизм; прагненням “земного раю”, безклясового й неантагоністичного суспільного ладу. Характеристично, що в своїх працях з останнього п’ятнадцятиріччя Винниченко ніколи відкрито не признався в помилковості своїх давніших марксистських і комуністичних позицій.

Винниченко, здається, належав до людей, які не можуть жити без утопії. Може якраз тому, що він з таким завзяттям заперечував ідею трансцендентного Абсолюту, він не міг обійтися без віри в земне божество в образі ідеального суспільства майбутности. Коли його перестав задовольняти марксизм, він негайно взявся за творення власної утопії, що для неї придумав назву “колектократія”, або “кон-кордизм”. Цю саморобну ідеологію він виклав у великому трактаті “Конкордизм”, досі, на жаль, не опублікованому. Проте досить докладне уявлення про зміст цього вчення дають два останні Винниченкові романи: “Нова заповідь”[107] і “Слово за тобою, Сталіне!”[108], присвячені пропаґанді ідей конкордизму мистецькими засобами. “Слово за тобою, Сталіне!” так і має підзаголовок: “Політична концепція в образах”.{27}

Григорій Костюк{28}, що читав “Конкордизм” у рукописі, каже про нього таке:

“І ось В. Винниченко починає обдумувати і писати новий кодекс життя людини, “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він закінчив велику філософсько-соціологічну працю, “найкращу дитину свою” - “Конкордизм”. За