Ми — це наш мозок - Дік Свааб

1985 року в журналі «Science» ми вперше опублікували висновки про відмінності між статями в посмертних мозкових тканинах гіпоталамуса й отримали першу невдоволену реакцію з боку феміністок. Для фемінізму було цілком звичною справою заперечувати можливість самого існування біологічних відмінностей між статями в мозку та в поведінці. З нагоди нашої публікації в інтерв’ю журналу «НР» («Haagse Post») від 17.01.1987 р. біолог Йоке т’Гарт (Joke t’Hart) сказала: «Якщо я коли-небудь прийму те, що існують статеві відмінності в таких фундаментальних аспектах, як структура мозку, то як феміністці мені кінець». Відтоді я більше не чув про неї. Зате було описано декілька сотень статевих відмінностей у мозку.

Ми отримали несподівано сильну і негативну реакцію на перший виклад виявлених відмінностей між мозком гомосексуалістів та гетеросексуалів (опубліковано 1990 року у виданні «Brain Research», див. розділ IV.3). Усе почалося з «Akademie Nieuws» за грудень 1988 р., часопису, якого майже ніхто не читав. У ньому дослідників з інститутів Королівської Нідерландської Академії наук (KNAW — Koninklijke Nederlandse Akademie van Wetenschappen) опитували, чим вони зараз займаються. Тож я розповів щось про наші дослідження мозку в сфері сексуальної орієнтації та гендеру. Ганс фан Маанен, непоганий журналіст із щоденної газети «Het Parool», підхопив цю тему і написав дві статті, у яких не було жодної неправдивої інформації: «Мозок гомиків влаштований по-іншому» і «За гомосексуалізмом стоїть мозок». Проте це викликало сум’яття, про яке я і подумати не міг. Я й досі не розумію, що саме викликало таку бурхливу, емоційну і цілковито облудну лавину реакцій. Звісно, зіграло свою роль табу, накладене на біологічні основи нашої сексуальної орієнтації, — в часи, коли вважали, що змінити можна все. Наприклад, група гомосексуалістів з релігійним запалом проповідувала думку, що кожен чоловік є гомосексуальним, але лише частина з них приймає рішення визнати це. І називали це політичним рішенням. Я прокоментував це зауваженням, сказавши, що не можу розпізнати, в чому політичний аспект такого рішення, і насправді рішення щодо сексуальної орієнтації людини приймається ще в утробі матері. Як і слід було очікувати, вони розлютилися; протягом наступних трьох тижнів у пресі з’явилися сотні статей. Спілка нідерландських гомосексуалістів С.О.С. заявила, що вони «спантеличені цим дослідженням». Професор доктор Роб Тілман (Rob Tielman), мій тодішній найгостріший антагоніст, демонізував моє дослідження, називаючи його «особливо нетактовним», і стверджував, що я повинен був спершу отримати його погодження, що, звісно ж, було повною нісенітницею. Потім в одному інтерв’ю він дав задній хід, сказавши: «У дослідженнях гомосексуалізму Свааб мені найближчий», та «Я належу до тих, хто схильний дуже серйозно ставитися до біологічної складової». Але тим часом головний редактор видання «Gay Krant» Генк Крол (Henk Krol) додав свою лепту: «Таке дослідження підтримує погляд на гомосексуалізм як на захворювання. Воно є плацдармом для дискримінації ґеїв». Петер Ланкгорст (Peter Lankhorst), член радикальної партії PPR (Politieke Partij Radikalen), подав парламентський запит щодо мого дослідження. Через міністра і президента KNAW цей запит потрапив на мій стіл, а моя відповідь тим самим шляхом була відправлена назад. Вдень і вночі ми зазнавали телефонного терору вдома, а мені надіслали листа зі словами: «Лікарю-есесівцю доктору Менґеле-Сваабу. Нацик, я бачив тебе по телевізору. Бандитська морда. Ми, гомофіли, вб’ємо тебе. Як духовні лідери Хомейні Ірану того англійця». Я не сприйняв це всерйоз і сказав, що, якщо відправник вбиває так само, як володіє голландською мовою, то небезпеки немає. Та сьогодні я б на це подивився по-іншому. Ще мені написали: «Ти, певно, шкодуєш, що не зміг працювати разом із Менґеле в Освенцимі». Моїм дослідженням зайнялися цілі комісії; без мого прохання мені надали особисту охорону під час виступу в університетській клініці АМС. В інститут почали надходити погрози про замінування (які я теж не сприймав всерйоз), через мою роботу дітей почали дражнити в школі. А одного недільного ранку перед нашим будинком зібралася демонстрація, яку неповторно зобразив Ґерард Реве (Gerard Reve). Свою збірку він назвав на згадку про цю демонстрації «Zondagmorgen zonder zorgen» («Безтурботний недільний ранок», 1995). Він пише:

«І тільки тоді виявилося, наскільки великого недогляду припустився професор Свааб: перед початком досліджень він не отримав дозволу С.О.С., профспілки гомосексуалістів. Так що наслідки не можна було ні побачити, ні почути: недільного ранку велика група активістів зібралася перед помешканням професора Свааба в Аместелфеені й хором голосно скандувала: «Діку, відріж собі свого товстого». Досить дивно, якщо врахувати, що дослідження професора Свааба хоч і пов’язані з сексуальністю, проте вивчають мозок, а не статеві органи. Але симпатики цієї профспілки мозку не мають, лише мають статеві органи, тому для них це підходило».

Минуло три тижні, поки буря вщухла. Потім Аятола Хомейні видав фетву про «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, і вся увага переключилася на британського письменника індійського походження. Коли дим розвіявся, а я все ще стояв на своєму, президент KNAW професор Давід де Вілд (David de Wied) дав інтерв’ю щоденній газеті «De Telegraaf», в якому підтримав мене і висловив сподівання, що такі речі більше не повторяться. Шкода, що він не зробив цього на кілька тижнів раніше.

Але була також і приємна реакція, наприклад, малюнки Петера фан Страатена (Peter van Straaten), або оголошення про знайомство в газеті «Vrij Nederland»: «Приємний чоловік (37, 187, 89 кг, блондин, голубі очі) з великим гіпоталамусом шукає пару. Код номер…» Або таке «Шукаю: велике супрахіазматичне ядро, поштова скринька 654 Вагенінген». Минуло 17 років, поки «Gay Krant» по-іншому оцінила ті часи в статті під промовистим заголовком «Розлючені гомики були на хибному шляху». Примітно, що Роб Тілман до своєї колонки в цьому ж таки випуску «Gay Krant» після всіх років, що минули, все-таки взяв похмурий заголовок «Свааб нічого не навчився».

Коли 1995 року в журналі «Nature» ми вперше написали про спотворення статевої диференціації у транссексуалів (рис. 11), реакція на це була зовсім позитивною. Транссексуали одразу скористалися публікацією, щоб добитися зміни статі в свідоцтві про народження чи паспорті в тих країнах, де це досі було неможливим. Європейська Судова Палата також використала цю статтю відповідним чином, а в Англії вона відіграла важливу роль в ухваленні закону про транссексуалів. Сьогодні публікують чимало статей про відмінності в людському мозку, пов’язані із гендерною ідентичністю та сексуальною орієнтацією, і вони вже не здіймають такої хвилі в суспільстві (див., наприклад, мою статтю в «Proceedings of the National Academy of Sciences», США, 2008 р.). До того ж ця тематика викликає жвавий інтерес у науково-популярних журналах.

IV.9 Папа: Ч/Ж? Швиденько перевіримо!

Як уже було зазначено (див. розділ IV.1), під час диференціації нашого тіла та мозку в чоловічому чи жіночому напрямку можуть виникати проміжні форми, які інколи призводять до важких наслідків. Суперечливим прикладом такого випадку є жінка, якій нібито вдалося в середньовіччя у строго чоловічому середовищі ієрархічно організованої «матері»-церкви зійти на папський престол у Римі. Схоже, відтоді в Римі вжили заходів, щоб виключити можливе повторення такої «катастрофи». Історію Папи-жінки, описану близько 1250 року домініканським монахом Жаном де Меллі, екранізували 1972 року. Ніхто до пуття не знає, казка це, легенда чи ретельно приховувана правда. Де-не-де можна знайти якусь інформацію про цю дивну справу. Очевидно, мова йде про молоду англійку, яка народилася в Майнці приблизно 833 року і якій, одягнутій чоловіком, 854 року вдалося бути одноголосно обраною Папою. Перед тим вона