Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Найближче положений до ріки Ельби і західного фронту, Бранденбурґ став прибіжещем для цивільних втікачів і збірним осередком для вояцтва. У всіх було одне бажання, чим скоріше попасти в зону альянтських військ — подальше східнього фронту. Як такі подорожі відбувалися, розповідає в свойому спомині вояк Другої Дивізії вістун 3-ої сотні, 2-го куреня В. Химера:
“Прага — Чехи. Тут був збірний пункт наших частин. Це є величаве чудове місто і ми перебували в ньому майже місяць. Тут ми трохи відпочили. На початку березня 1945 року, прийшов наказ — здати нашу всю «транспортацію», якою ми добилися до Праги, а це були вози, мотоциклі а то навіть і ровери.
Наша сотня, під командою сот. Николина, прибула на залізничну станцію, де вже на нас чекали товарові вагони. До нас незабром долучились і інші, разом коло чотирьох сотень стрільців та командирів. Потяг рушив, ніхто з нас не знав, куди і, де нас везуть. Сама подорож, також не була дуже весела. Раз тому, що була зима, а друге, бо залізниця і наш транспорт, був постійно під налетами альянтських літаків, і вони часто нас обстрілювали з бортової зброї. Далі то ми вже подорожували ночами, а днями стояли заховані в тупіках й нетерпеливо чекали вечора.
Найгірше, нам дошкулював холод, хоч у вагонах були круглі печі і тим що були близько, то їм було тепло, а тим що далі, то ті бідолахи добре таки перемерзли. Ця подорож, у холоді а часом у голоді тягнулась десь три тижні, аж поки з трудом добились в околицю Бранденбурґа — Німеччина. Прибувши, німці зараз-же стали нами опікуватися, вода холодна, а на дворі ще зима. Після такого брискливого «купеля», як виявилось пізніше на привелику радість, всі нами «виплекані приятелі», аж до останнього, пішли на «гіммельс-команду».
Ми заквартирували у великій школі місточка Бріллов, поверхові ліжка були чисті, а наш кухар — вістун Чубатий, заходився варити картоплянну зупу. Звичайно, ходили чутки, що нас мають приділити до пожежної сторожі, знов інші ніби до 1-ої Дивізії. Та ніхто не був певний, що буде завтра.
Околиця Бранденбурґа, де нас гонили на щоденні вправи, була піскувата, то зараз по впрвах, було вже нам що чистити. А найгірше, то був наш «наглядач» — майор Ціприк, кождого дня проїжджаючи конем біля нас, він дивився і напевно думав, яка то вже користь буде з нас для його «Райху»? Його кінь в диво був дуже мудрий, коли ходив поміж нас, а ми робили «гінлєґен» то він навіть нікого не зачепив.
Одного ранку, — наказ до апелю, стоїмо і нетерпляче ждемо що буде далі. Чекати довго не прийшлося, бо німці дали наказ, — здати зброю! Нас якби хто приголомшив. Це був великій для нас удар, бо що стрілець вартий без зброї? Виходу іншого не було, то був наказ «зверхника», а ще й у його державі.
Пройшов тиждень, знову наказ — збірка, тим разом на наше привелике диво — новий виряд, від ніг до голови, а разом і зброя. Наші очі засвітилися і голови піднялись, як кожний брав свою видачу. Тепер, ново-обмундировані, в повному виряді, ми знову почали новий вишкіл”. [49]
Дальше, він зворушливо описує про день присяги і про різні щоденні події, аж до виходу на фронт. Про вуличні бої і його остатні дні війни, про що буде мова в іншому розділі.
Воякам не треба було бути стратегами, щоб зрозуміти, чого вони тут і які їхні завдання. Єдине запитання: хто прийде скоріше? До Берліну якихось 55-60 кілометрів, до Ельби — 18 кілометрів, може більше, віддаль до фронтів майже однакова, але дороги до них різні, дуже різні. Кому призначено дійти до наміченої мети?
Альянти все ще не бомбили міста, але часті алярми, переважно вночі, не давали спокою. Бриґада не мала жодних зв’язків з українським світом, а вістки від новоприбулих вояків та цивільних були такі різні і фантастичні, що годі було в них повірити. “Альянти ідуть тільки до Ельби”. “Неправда, — говорили інші, — вони ніколи не віддадуть Москві Берліна”. Потішаючим фактом було те, що довжелезні колони цивільних і війська без перерви тягнулися до Бранденбурґу й далі, а це означало, що альянти є близько. Вістка про творення УНК і УНА оживила цілий табір: Захід дасть нам модерну зброю — ми ідемо додому. Надії щоденно зростали, а віра тримала всіх при життю.
В архіві Другої Дивізії знаходиться частина щоденника невідомого автора, в якому згадується багато відомих імен зі складу Дивізії та місцевостей, де вона квартирувала, так що можна вірити в автентичність згадуваних там фактів. Між іншим, знаходимо тут дуже цікаву одну записку. Автор записки твердить, що 7 або 8 березня 1945 року, в часі перегляду Другої Бриґади, несподівано у великому супроводі з’явився сам Гіммлер, який в короткому слові сказав до вояків: “Українці, ви скоро будете мати свою власну армію і повернетесь на свою батькіщину”. Така правдоподібність є можлива бо він часто перебував у Бранденбурґу, поблизу Берліну, а Бранденбурґ довгий час не був об’єктом альянтських налетів. Другою правдою є, те що Гіммлер найдокладніше знав про всі заходи щодо створення УНК і УНА і саме він міг дати остаточний дозвіл на їх створення.
Невдовзі вчорашні чутки реалізувалися: створено УНК і проголошено формування УНА. В людях пробудилося життя, очевидці згадують, що навіть хронічні песимісти повеселішали. Для всієї Другої бриґади день 2 квітня був величавим святом. В чистих одностроях вояки збирались сотнями на великій площі вправ під лісом. По короткому часі вийшов гість із штабу — генерал О. Вишневський в асисті старшин і став перед прямими лавами вояків Бриґади. Службовий старшина, поручник Цибик, зголосив майорові Пітулеєві стан Бриґади: 3.400 присутніх готові
