Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Німці не були цікаві коляборувати з українцями, бо мали на меті їх знищити, а залишити тільки необхідну кількість робітників. Вони жили цими плянами ще до весни 1944 року. Кальтенбруннер сказав тоді, що “східні народи і більшість балканських і наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [48]
Німецькі способи нищення українського населення вражали своєю дикістю. Наприклад, ґавляйтер Еріх Кох виганяв українців у свої мисливські терени і там їх вистрілював.
Під закидом приналежности до ОУН в Івано-Франківську розстріляно українського поліціянта Івана Долішного. Також тут, за переклад військового підручника з німецької мови на українську, розстріляно поліціянта Кузьмича. Треба також додати, що не тільки жиди носили опаску із звіздою Давида, але й українці зі східніх земель були змушені в Німеччині постійно носити на рукаві білу опаску з написом “ОСТ”. Яка ж може бути мова про співдію цих двох народів?
Невдовзі по війні, 1945 року Де Ґоль карав смертю французів за їхню коляборацію з німцями. Кілька років пізніше, приїхавши до Німеччини, він сам закликав німецькою мовою німців до співдружности, простив їм усі провини і доконані ними злочинства. Де є логіка, і хто тут є коляборантом? Чи міг він судити французьких громадян за дії, спрямовані на самозбереження, коли він сам зберігаючи життя вийшов на еміґрацію.
ІІІНема сумніву, що інтересам своєї нації була підпорядкована діяльність і української поліції. Припускаємо, що тут у читача може виникнути питання: чому ж ця політична і патріотична еліта опинилася на бранденбурзьких пісках, а не в Чорному Лісі України? Коротко про це можна сказати ось, що. У процесах боротьби бездержавного народу виникають непередбачені потреби і вимоги, що часто вирішуються не провідниками, а просто людьми, яких змушують до цього конкретні обставини. Для українців під кінець війни ці обставини були унікальні. Ми знаємо, що кожна війна породжує сотні тисяч втікачів, тож і український народ не був вийнятком.
В хаотичному зламі могутньої німецької імперії, а водночас у зрості ще могутнішої совєтськоі, знеможені війнами і терором українці опинилися перед і ще більшою загрозою. Масами вони ішли в паніці, без мети й цілі, на Захід. Не здаючи собі справи, що з полишенням власного дому вони стали втікачами, іншою катеґорією людей. Крім громадських Комітетів та обезсиленої поліції, ніхто їм не допомагав і не охороняв. Доводилось чекати ще гіршого завтрішнього дня.
Під кінець 1944 року переповнена втікачами Німеччина закрила перед ними свою територію. На кордонах Чехо-Словаччини чекали великі натовпи народу з усіх земель України. Чим це могло закінчитися, невідомо. Та саме завдяки поліції, яка зробила спротив то з огляду на власну безпеку німці, пропустили поїзди з людьми далі на Захід. Ще один епізод вартий такої згадки. Як усім відомо, німці жорстоко знущалися над втікачами, яких забирали до праці. Найбільш принижуючою була дезинфекційна процедура: незважаючи на вік чи стать, заганяли всіх під зимний дезинфіційний душ. І знову ж таки, саме поліційна делеґація поїхала з протестним оскарженням на адреси “Арбайтсамтів”, до всіх більших міст, де перебували наші люди. Навіть звироднілі німецькі урядовці були засоромлені такою поведінкою своїх колеґ та обіцяли, що більше того не повториться.
Є чимало підстав уважати, що німці залюбки сіяли ворожнечу між поляками і українцями, щоб успішніше нищити одних і других. Весною 1944 року, коли в підкарпатській смузі більшість української поліції пішла в партизанку, німці для покарання народу плянували використати польську поліцію. Зновже, під кінець 1944 року, коли українські поліційні відділи прийшли на Захід, то від Нового Санча до Кракова майже все польське населення зникло, бо німці пустили чутку, що приїжджають українські “ґранатові сотні”, щоб різати поляків. Чого німці не сподівались, що по короткім часі одні і другі будуть їх спільно бити.
Тож найперша причина, чому вся поліція не пішла в підпілля, є зрозуміла і виправдана. Партизанка потребувала молодих і здорових людей, тоді як майже всі старшини і підстаршини поліції були колишніми ветеранами визвольних змагань, Першої світової війни. Хоч вони мали військовий досвід і знання, але були в них вже і свої родини, які також під тиском фронту виїжджали з ними все далі на захід — ніхто не думав тоді, що доведеться залишати рідні землі. Сумніву в поразці Німеччини вже не було, проте ніхто й гадки не мав, що альянти віддадуть Москві не тільки Україну, але й половину Европи.
Поляки запевняли втікачів, що Англія не дозволить большевикам навіть наблизитися до польських земель, тому вони можуть перебути тут критичний час. Слухаючи таких порад, люди хотіли вірити, що скоро повернуться до своїх домівок. Тим часом не бракувало випадків, що у фронтовій смузі впійманих українських хлопців польова жандармерія безпардонно ставила з “панцерфаустами” в яму, прирікаючи на зустріч з совєтськими танками.
Таке дуже поверхове і коротке пояснення щодо частинного складу Другої Бриґади говорить нам, хто саме були ці люди та чому вони тут опинилися. Вони й самі себе запитували, яка доля їх чекає, хоч кожний зокрема знав, що весело їм не буде.
Холодні зимові дні бранденбурзької низини були дошкульно пригноблюючі і сумні. Із східної сторони Бранденбурґу знаходився глибокий канал Гафе, а приблизно за 18 кілометрів на захід — велика ріка Ельба. Із стратегічного погляду це місце було ідеальне для оборони, хоч також могло бути легко оточене ворогом, якщо б він знав цей терен. Перетяти всі шляхи, що ведуть до міста, поставити заставу вздовж каналу — і
