Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Кримська Лівадія дістала свою назву від міста в центральній Греції. Найменування було далеким відлунням грецького проекту, який захоплював імператрицю Катерину II протягом значної частини її царювання. Анексія Криму 1783 р. була лише одним кроком у втіленні цього проекту, який передбачав відновлення Візантійської імперії та встановлення російського контролю над Босфором і Дарданеллами. Катерина навіть назвала одного зі своїх онуків Костянтином, готуючи його до вступу на престол нової Візантії. Вона також перейменувала десятки кримських міст та селищ на грецький штиб. Сімферополь (нова столиця регіону), Севастополь (база Чорноморського флоту) і Лівадія (майбутнє місце літньої резиденції царів) — усі ці назви були свідченням амбітних планів, яким ніколи не судилося здійснитися.
Крим не лише не став мостом до Константинополя, а й самі російські претензії на півострів та інші набуті наприкінці вісімнадцятого століття території було поставлено під сумнів у часи Кримської війни, яка розгорнулася між Росією і коаліцією Британії, Франції та Османської імперії. Війна почалася 1853 р. з конфлікту між Францією та Росією навколо контролю над християнськими святинями в Палестині. На кону стояло майбутнє Османської імперії та вплив великих європейських держав у регіоні. Цар Микола I помилився щодо намірів британців, які після певних вагань приєдналися до французів, намагаючись завадити просуванню Росії на Балканах. Три держави 1854 р. розпочали воєнну інтервенцію в Криму.
Союзники взяли в облогу Севастополь, але гарнізон і моряки затопленого імперського флоту відмовилися здатись і захищали місто майже рік, завдавши тяжких утрат нападникам. Кримська експедиція була чим завгодно, але не успіхом, адже коштувала британцям цвіту їхньої кавалерії, до якої відбирали представників найвидатніших аристократичних родин імперії. Вона також була катастрофою з точки зору зв’язків із громадськістю, адже розвиток телеграфу перетворив Кримську війну на перший міжнародний воєнний конфлікт, хід подій якого висвітлювала преса. Англійці та французи впоралися гірше, ніж очікували, але ще гірше велося росіянам, які зрештою покинули Севастополь. Надії на створення проросійської коаліції, у тому числі плани запросити американський флот у Чорне море на противагу британським і французьким морським силам, ніколи не справдилися. Новий російський цар Олександр II був змушений припинити війну й укласти мирний договір у Парижі 1856 р.[64]
Паризький договір порушив наявний баланс сил у Європі і став головною перешкодою для намагань Росії здобути контроль над Константинополем і протоками. Договір позбавив Росію її ролі захисника християн в Османській імперії, оголосив Чорне море нейтральним і заборонив будь-якій державі, зокрема Росії, будувати укріплення на його берегах. Незважаючи на заборону фортифікацій, мирна угода ніяк не обмежувала російських аристократів і самого царя в будівництві літніх палаців на узбережжі. Олександр II купив маєток на березі Чорного моря 1861 р., відомий як Лівадія, куди відправив свого архітектора Іполита Монігетті. У 1860-х рр. Монігетті побудував два палаци, один великий, другий маленький, і церкву. Лівадія швидко стала улюбленим місцем літнього відпочинку царської сім’ї, особливо її обожнювала дружина Олександра, Марія Гессенська, якій лікарі радили проводити якомога більше часу в теплому кліматі.
Рузвельт, мабуть, пам’ятав царські палаци з найпопулярнішого твору свого улюбленого письменника Марка Твена. У «Простаках за кордоном» Твен описав свій візит до Лівадії 1867 р.; це був перший рік, коли імператорська сім’я провела літо в Криму.
Ми стали на якорі тут, у Ялті, Росія, два чи три дні тому, — писав він. — Мені це місце нестримно нагадувало Сьєрру. Оточене високими, сірими горами, на схилах яких наїжачилися сосни, прорізаними ущелинами, де подекуди краєвид затуляють поодинокі високі скелі, а довгі, прямі розщелини, що спускаються з вершини до моря, позначають місця, де колись проходили лавини — усе це настільки відповідало пейзажам Сьєрри, начебто одна місцина була портретом іншої. Маленьке село Ялта загніздувалося біля підніжжя амфітеатру, що притулився з усіх боків до гірського хребта, і має такий вигляд, ніби воно потроху скотилося на своє нинішнє місце з висоти. Ця улоговина вкрита прекрасними парками та садами дворян, а через масу зеленого листя раз у раз вигулькують, наче квіти, яскраві кольори їхніх палаців. Це прекрасне місце.
Твен, поїздку якого Середземномор’ям та Чорномор’ям на борту корабля «Квакер-сіті», фінансувала одна з газет Сан-Франциско, був вражений прийомом, який йому та супутникам запропонував імператор та члени імператорської родини, які йому здалися ввічливими і щирими (на відміну від французів, чия гостинність видавалася виключно церемоніальною). Олександр II сказав, що «він був дуже радий бачити нас, тим паче, що відносини між Росією та Сполученими Штатами настільки дружні, — писав Твен. — Імператриця сказала, що американців люблять у Росії, і вона сподівалася, що до росіян в Америці ставитимуться так само».
Це був справді гарний період у російсько-американських відносинах, оскільки Твен побував у Лівадії в рік продажу Росією Аляски Сполученим Штатам. Переговори розпочалися під час Кримської війни, яку висвітлювали американські газети, і за нею з великим зацікавленням стежили майбутні учасники громадянської війни в Америці, які вивчали британську та французьку тактики в Криму. Окрім фінансових міркувань, росіянами керувало прагнення захиститися від Британської імперії та позбутися території, яку Санкт-Петербург навряд чи зміг би захистити в разі нападу британців. Царські радники побоювалися, що Аляска може стати ще одним Кримом, а там не було жодної фортеці на кшталт Севастополя чи значної військової бази для захисту території від іноземних посягань.
Твен, запеклий ворог самодержавства, здавалося, був зачарований царем. Він писав:
Це здавалося дивним, дивнішим, ніж я можу висловити — думати, що центральна фігура у скупченні чоловіків і жінок, котра розмовляє тут під деревами, як звичайнісінька людина на землі, була людиною, яка могла відкрити рот — і кораблі розтинатимуть хвилі, локомотиви мчатимуть через рівнини, кур’єри поспішатимуть із села до села, сотні телеграфів донесуть його слово на всі чотири сторони Імперії, величезна територія якої простягнулася на сьомій частині населеного світу, і безліч людей рине виконувати його вказівки. Я мав якесь смутне бажання оглянути його руки і з’ясувати, чи вони із плоті та крові, як в інших людей[65].
Під час візиту Твена Олександр II саме реформував свою величезну імперію. Трохи раніше, 1861 р., він зробив те, що його батько, Микола I, вважав немислимим, і звільнив кріпаків. Він також запровадив реформи, які в кінцевому підсумку стосувалися більшості російських соціальних та економічних інститутів — від армії до судочинства. Як і багатьом іншим російським реформаторам, йому важко було стримувати ті сили, які він вивільнив. Царський лібералізм заохотив поляків, які 1863 р. почали повстання. Польське національне відродження, своєю чергою, надихнуло українців, яким зрештою належатиме Крим. Молоді російські радикали вважали, що можуть здійснити соціальну революцію, вбивши імператора. Олександр пережив низку замахів на життя, у тому числі дорогою з Лівадії до Москви, але 13 березня 1881 р. його щастя вичерпалося і його вбила бомба терориста-самогубця, члена радикальної організації «Народна воля». Молоді радикали хотіли соціальної революції: натомість
