Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Син царя і його наступник Олександр III скасував багато реформ батька і не поділяв його активістського запалу. Він спокійно помер у своєму ліжку в Лівадійському палаці 1894 р. Олександр III, напевно, провів у Лівадії більше часу, ніж будь-який інший російський цар і навіть назвав на честь свого улюбленого курорту пароплав, збудований для нього в Шотландії 1880 р. Імператорська сім’я купила Массандрівський палац і виноградники недалеко від Ялти, а 1886 р., після того, як вони потрапили у шторм і заночували в морі, побудував перший хвилеріз у ялтинській гавані. Олександр III відзначив 1891 р. двадцять п’ятий ювілей весілля в Лівадії з феєрверками, запросивши гостей королівської крові з усієї Європи. Серед них був принц вельський Альберт Едуард, котрий пізніше став королем Едуардом VII, та його дружина Александра, сестра імператриці Марії.
Палац, призначений для американської делегації, збудував Микола II, син Олександра III, разом із дружиною Олександрою. Старовинні палаци в Лівадії нагадували Миколі про смерть батька, тож він прагнув сучаснішого дизайну. Після поїздки до Італії 1909 р. цар замовив російському архітекторові Миколі Краснову, який також був учителем малювання у його дітей, побудувати новісінький палац у стилі ренесансу. Будівництво почалося 1910 р., а наступної осені його вже завершили, що було дивовижним досягненням. Два старих палаци зруйнували, і лише невелика церква, зведена Іполитом Монігетті, нагадувала про колишню резиденцію царів.
Новий палац, побудований із місцевого білого каменю Інкермана, втілював непросту взаємодію кількох архітектурних стилів. Із самого початку було вирішено, що палац матиме чотири різних фасади. Більярдна зала, де для Президента Рузвельта влаштували приватну їдальню, була побудована у стилі Тюдорів. Із двох внутрішніх двориків — один, італійський, був змодельований за зразком монастиря Сан-Марко у Флоренції, а інший, арабський, мав фонтан у центрі та елементи татарської архітектури. У новому дизайні були враховані деякі наявні елементи, у тому числі саркофаг, привезений із Помпеї першим власником маєтку графом Потоцьким, який також насадив екзотичні дерева в навколишніх садах.
Кожну деталь архітектурного плану схвалювала імператорська сім’я. Згідно з історією палацу, яку поширили серед членів американської делегації, щоб відплатити своїм проблемним замовникам, Краснов «створив карикатури на царя у формі лев’ячих голів-підлокітників на двох мармурових лавках обабіч головних дверей». Довідка також повідомляла, що «подібність до царя вражала, якщо левові на голову надягали шапку»[66].
Імператорська сім’я відпочивала в новому Лівадійському палаці щороку до початку Першої світової війни. «У Петербурзі ми працюємо, а в Лівадії ми живемо», — написала одна з царських дочок, висловлюючи почуття всієї родини. Після свого зречення у лютому 1917 р. Микола звернувся до революційного уряду по дозвіл усамітнитися у Лівадії. Запит було відхилено. Натомість новий уряд Олександра Керенського визначив Лівадійський палац відпочинковим домом для жертв царизму. Його першою революційною мешканкою стала «бабуся» російської революції, Катерина Брешко-Брешковська, яка багато років провела на засланні. Пізніше більшовики, за деякими свідченнями, перетворили царську віллу на санаторій для хворих на туберкульоз, за іншими — на психіатричну лікарню[67].
Після того як восени 1941 р. Ялту захопили нацисти, палац перетворили на штаб-квартиру 22-ї піхотної дивізії вермахту, а інші підрозділи розміщувалися там під час підготовки до німецького нападу на Севастополь. За словами українського перекладача, призначеного штабом дивізії, нові мешканці «поводилися, як тварини, напивалися, а іноді й викидали свої склянки й тарелі з балкона, звідки виднілося Чорне море». Гітлер зрештою подарував палац фельдмаршалу Ґерду фон Рундштедту, командувачу армійської групи «Південь», який захопив Крим. У лютому 1945 р. Рундштедт навряд чи згадував про Лівадійський палац: як головнокомандувач німецьких військ на Західному фронті, він докладав зусиль, щоб стабілізувати німецьку оборонну лінію після Арденнської операції[68].
Коли радянські війська відбили Ялту у квітні 1944 р., Рундштедт уже був на Західному фронті. В останні дні окупації німці постаралися позбавити палац усіх цінних речей. Згідно з радянськими звітами, відступаючи, німці спалили малий палац, зруйнували меблі у великому, пошкодили кімнати і зрубали дерева в саду. У селищі Лівадія залишилося тільки дев’ятнадцять будинків, а дев’яносто один було повністю чи частково знищено. Ялта перебувала у не набагато кращому стані.
«Ялта мала вигляд міста на Французькій Рив’єрі, — писав майор Артур Герберт Бірс, перекладач посольства Великої Британії в Москві. — Вулиці, оточені маленькими віллами із садами, вели до прибережної променади. Трохи вище, серед кипарисів та виноградників, гніздилися імпозантніші будівлі. Гори на задньому плані були заліснені, а їхні верхівки вкриті снігом. Перед нами лежало просторе море. Утім, хоч місто здавалося привабливим, поки ми наближалися до нього, огляд зблизька засвідчив повноту його трагедії. Кожен будинок був оболонкою з голих стін без даху, руйнування було систематичним, а перед евакуацією німці не залишили цілим жодного будинку»[69].
Роботи з відновлення Лівадії та сусідніх палаців розпочалися в листопаді 1944 р., незабаром після того, як у листуванні між Рузвельтом і Сталіним почали з’являтися посилання на Крим. Темпи надзвичайно зросли після того, як 8 січня в Москві було випущено спеціальну директиву. Людиною, яка підписала цю директиву і визначила себе відповідальною за підготовку, був Лаврентій Берія, тоді народний комісар внутрішніх справ, голова установи, яка керувала ГУЛАГом. Берія, який пізніше став відповідальним за радянський проект атомної бомби, був досвідченим комуністичним керівником, який довільно використовував терор для мобілізації громіздкої централізованої радянської системи. Він підтвердив свою репутацію людини, яка найефективніше вирішує проблеми Сталіна, упродовж тижнів, що передували Ялтинській конференції.
Берія підписав свою директиву за два дні до того, як Сталін отримав офіційне підтвердження від Черчилля про час і місце проведення конференції. Вона мала розпочатися 2 лютого 1945 р. Берія мав трохи більше трьох тижнів, щоб підготувати Лівадію та два інших кримських палаци — Воронцовський в Алупці (призначений для британців) та Юсуповський у Кореїзі (зарезервований для радянської делегації) — для їхніх почесних мешканців. Далі трапилося маленьке диво, яке уможливило тільки поєднання терору, швидкої мобілізації державної економіки, тактика ударної роботи та використання рабської праці.
Заступники Берії, генерал таємної поліції Сергій Круглов і керівник будівництва Леон Сафразян, відповідали за безпеку та відновлювальні роботи. Полковники й майори державної безпеки, які працювали під їхнім керівництвом, відповідали за різні завдання, від установлення систем зв’язку до постачання будинків меблями та постільною білизною. Вони мали забезпечити дві тисячі комплектів ліжок для будівельників та охоронців, хоча цього й було значно менше, ніж потрібно, враховуючи кількість людей, які насправді брали участь у реконструкції палаців. Усього до Криму було направлено понад півтори тисячі залізничних вагонів із будівельними матеріалами, обладнанням, меблями та запасами продовольства[70].
Роботи проводили будівельники із Севастополя і Ялти, інженерні батальйони Чорноморського флоту й Червоної армії і, як пізніше занотувала Анна Беттіґер, «невелика армія румунських військовополонених». Таким чином, разом із дванадцятьма севастопольськими сантехніками на одній із будівель Лівадійського палацу працювали 150 військовополонених. Роботи тривали цілодобово у дві 12-годинні зміни. Опівночі керівники слухали звіти своїх підлеглих і складали плани на наступний день. Робітники з Ялти мали особливу незручність, бо після кожної зміни мусили пройти пішки 7 кілометрів,
