Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
У Севастополі моряки союзників попросили вказати місця розваг та алкогольні магазини. «Жіночі агенти з-поміж обслуговувального персоналу були спеціально навчені», — зазначив звіт, поданий Берії (а пізніше переданий Сталіну та Молотову) 27 січня генералом Сергієм Кругловим, командуючим офіцером НКВС кримської «спеціальної зони». Круглов зазначив три основні мети своєї операції в Севастополі: завадити союзникам завести агентів на радянській території; визначити серед військовослужбовців Альянсу співробітників розвідки; і запобігти «провокаціям та іншим антирадянським проявам із боку ворожих елементів» під час берегових візитів матросів-союзників[83].
Зустрічі з вільнодумними і, за стандартами воєнного часу, гарно оснащеними й добре одягненими солдатами союзників могли викликати питання серед звичайних радянських громадян. Офіційна пропаганда пропонувала готові пояснення очевидних радянських невідповідностей, у тому числі руйнувань війни та експлуататорського характеру капіталістичного Заходу, чия еліта процвітала за рахунок простих робітників і селян. Однак це була офіційна лінія: будь-який контакт із Заходом міг викликати сумніви серед радянських громадян. Цю загрозу треба було нейтралізувати, а заходи безпеки для Ялтинської конференції не менше стосувалися запобігання вільному спілкуванню між особовим складом союзників та звичайними радянськими громадянами, ніж реальної безпеки учасників конференції.
Якщо охоронці, які контролювали кордон між радянськими громадянами та гостями їхнього уряду, були помітні, то виявити тих, хто охороняв кордон між радянською дійсністю та дорадянським минулим, було важче. «Нам дуже часто доводиться розпитувати про дореволюційну історію цієї частини узбережжя, оскільки радянці реагують дуже стримано на це питання», — писала Кетлін Гарріман з Ялти. Перед тим як конференція почалася, а заходи безпеки посилилися, вона мала можливість відвідати Ялту, щоб зустріти сестру Антона Чехова, який провів останні роки життя в Ялті. Кетлін вразила вісімдесятитрирічна леді, «чарівна і повна життя», яка була «в захваті від зустрічі з кількома американцями». Утім, навіть Марія Чехова відмовилася від розмови про дорадянське минуле. Вона вважала за краще не обговорювати те, що сталося під час німецької окупації. Кетлін була здивована: «Люди, які працюють у Лівадії, здається, нічого не знають, але ж вони вже достатнього віку!» Вони також були достатнього віку, щоб не говорити про минуле з іноземцями: необережний коментар міг легко призвести до арешту та тюремного ув’язнення[84].
Дорогою до Ялти, розглядаючи «почесну варту», яка вишикувалася вздовж дороги, члени західних делегацій не знали, як її сприймати. Навіщо витрачати людські ресурси на «театр», коли радянські війська брали участь у великій битві на німецькому фронті? Воїни належали до 290-го Новоросійського спеціального стрілецького полку НКВС, одного з чотирьох полків внутрішніх військ, відправлених до Криму для охорони конференції. Перед тим як їх поставили охороняти дорогу, війська НКВС використовували для очищення району від «антирадянських елементів». Загалом, згідно з повідомленнями, наданими Сталіну таємною поліцією, сили безпеки та війська НКВС перевірили 74 тис. мешканців регіону та заарештували 835 підозрілих людей.
Члени делегацій союзників не були в курсі цієї масштабної підготовки. Також вони не усвідомлювали, що ідея «почесної варти» не обов’язково була російською. Радянські державці фактично копіювали своїх колишніх союзників-нацистів. Молотов пізніше згадав, що, коли він відвідав Гітлера в Берліні 1940 р., «почесна варта стояла вздовж залізничної лінії від [німецького] кордону до самого Берліна»[85].
Розділ 4
Червоний дракон
Коли В’ячеслав Молотов піднявся на борт «Священної корови», щоб привітати президента, то повідомив, що, на жаль, Сталін не міг зустріти гостя особисто, оскільки ще не дістався Криму. Як дуже часто траплялося з радянськими заявами, це не відповідало фактам. Сталін уже облаштувався у своїй резиденції біля Ялти, а Молотов послідовно повідомляв його по телефону про прибуття делегацій союзників. Наразі дракон спостерігав за аргонавтами на відстані, не виказуючи ні власного розташування, ні намірів[86].
Напередодні конференції Лаврентій Берія повідомив свого керівника, що для його подорожі з Москви до Криму підготували особливий поїзд. Сталін надзвичайно рідко подорожував навіть у межах країни, і з цього приводу було вжито спеціальних заходів для безпеки потяга. У розпорядження голови Радянської держави надали високочастотні телефонні лінії в Харкові, Запоріжжі та Сімферополі — найбільших містах, якими поїзд проїжджав на шляху до Криму. Броньований 11-вагонний потяг Сталіна слідував за маршрутом через землі, нещодавно зруйновані боями. За вікном він, як і будь-який інший мандрівник того часу, бачив майже всуціль знищену землю та вичерпані людські ресурси.
Майор Артур Герберт Бірс із британської військової місії в Москві, який їхав тим самим маршрутом на кілька тижнів раніше, написав у своїх мемуарах: «Усі станції вздовж лінії були тимчасовими хатинами з дерев’яних колод; міста і села зрівняно із землею; цілі ліси здавалися скошеними артилерійським вогнем. Мені стало цікаво, де жили люди, котрі юрмилися навколо поїзда на придорожніх станціях». «Воєнних руйнувань, які ми бачили, мені вистачить до кінця життя», — писала Кетлін Гарріман, яка також їхала поїздом. «Боже мій, на цю країну чекає величезне прибирання», — додала вона у листі додому[87].
Поїзди, які мали вирушати зі станцій, постійно надовго затримувались, аж поки не проходили зустрічні потяги. Двоколійні лінії стали одноколійними, і через це вся подорож тривала три доби, а значну частину часу доводилося проводити на розбомблених станціях. Звісно, Сталін не зазнав випробувань інших мандрівників на маршруті Москва—Крим. Затишно влаштувавшись в одному з чотирьох вагонів, успадкованих від царського потяга, він уникав незручностей поїздів, де не подавали їжі й навіть чаю — досвід, від якого не були застраховані навіть високопоставлені радянські чиновники та іноземні дипломати.
Іван Майський, заступник народного комісара із закордонних справ та колишній радянський посол у Лондоні, який мав власне купе в дипломатичному вагоні, що рухався на Крим, виживав на продуктовому пакеті, який видав йому в Москві чиновник МЗС. Провідник міг запропонувати тільки окріп, але чаю не було, а видана йому постільна білизна була сірою — ця традиція зберігалася в радянських потягах до розпаду СРСР. Один із двох туалетів був зачинений, а в раковині в купе Майського не було води. Було холодно, і в останню ніч перед приїздом до Сімферополя зламалася електрика, змусивши Майського та його колег запалити свічки[88].
Якщо такими були умови подорожі для іноземних дипломатів та високих радянських чиновників, можна лише уявити, як доводилося їздити пересічним радянським громадянам. Подібні труднощі створила не тільки війна. Два десятиліття радянського експерименту залишили залізницям країни не набагато більше, ніж старі царські вагони її лідера.
Сталін обрав для своєї резиденції Юсуповський палац у Кореїзі, селищі між Лівадією та Алупкою. За радянських часів його називали Кореїзьким палацом. Під
