Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Таким чином, перед Ялтою опинилася Мальта. Рузвельт присвятив 2 лютого 1945 р., увесь свій єдиний день на Мальті, екскурсіям. Після обіду, у супроводі генерал-губернатора Мальти із дружиною, Анни Беттіґер та Сари Олівер, Рузвельт здійснив екскурсію Валеттою і поїхав до Медіни, стародавньої столиці острова. Розбомблена безперервною 154-денною кампанією повітряних нальотів країн Осі, Мальта була наочним нагадуванням про нещодавню битву за Середземномор’я між Німеччиною та Британією, до якої належала Мальта. Між 1940—1942 рр. на «Фортецю Мальта» було скинуто приблизно чотирнадцять тисяч бомб. Місцевих мешканців евакуювали до центру острова, подалі від порту, промислових районів та аеродромів, але вони все ж зазнали значних втрат. Повітряну та морську блокаду острова, метою якої була голодна смерть населення Мальти та її гарнізону, вдалося зрештою прорвати у серпні 1942 р., коли п’ятьом із чотирнадцяти суден, які покинули Гібралтар із постачанням для обложеного острова, вдалося дістатися до Великої гавані Валетти. Блокаду остаточно зняли лише влітку 1943 р.
«[Ця] величезна кількість руїн вразила мене в саме серце, адже я вперше поглянула на масові руйнування цієї війни», — записала Анна у своєму щоденнику. У Валетті вона побачила кам’яну копію сувою, подаровану Рузвельтом громадянам Мальти після повернення з Тегерана у грудні 1943 р. на знак визнання їхньої хоробрості під час нацистської облоги острова. Він був прикріплений з одного боку дверей, що вели до палацу; з іншого ж боку була цитата слів короля Георга VI, який нагородив Георгіївським хрестом людей Мальти у квітні 1942 р. на піку бомбардування острова авіацією Осі[40].
Те, що Рузвельт надав перевагу екскурсіям, стало великим розчаруванням для британської делегації. Чарльз Е. Болен із Державного департаменту пізніше зазначив, що «британців стурбувала відмова Рузвельта від обговорення як тактичних, так і змістовних питань щодо Ялти». Ентоні Іден поскаржився Гаррі Гопкінсу, що вони «їдуть на вирішальну конференцію і до цього часу не узгодили, ні що обговорюватимуть, ні як поводитися з Ведмедем, який, безсумнівно, матиме власний план». Розчарування Ідена поділяв і Черчилль. «Президент був настільки непередбачуваним, що нам із прем’єр-міністром було некомфортно», — писав Іден у своїх мемуарах[41].
Коли прем’єр-міністр уперше почув про план президентської зупинки на Мальті, він запитав, чи зможуть вони скористатися цією нагодою для обговорення спільної стратегії. «Чи було б вам зручно провести 2 або 3 ночі на Мальті й ненав’язливо дати змогу делегатам поговорити між собою?» — писав Черчилль 5 січня 1945 р. Якщо Рузвельт хотів провести лише одну ніч на Мальті, знову напише Черчилль наступного дня, то, можливо, він би відрядив туди військових очільників на кілька днів раніше? Рузвельт спочатку відкинув цю ідею, але Черчилль продовжував наполягати й запропонував включити представників Міністерства закордонних справ. Рузвельт зрештою здався, погодившись відправити делегації на чолі з Едвардом Стеттініусом та генералом Джорджем Маршаллом до Мальти раніше, але відмовився змінити власний графік[42].
Наполегливість прем’єр-міністра була предметом дотепів серед оточення президента на «Квінсі», а Анна пізніше згадала, як хтось говорив, начебто від Сталіна прийшла телеграма: «Я сказав “Ялта”, а не “Мальта”». Рузвельт доклав усіх зусиль, щоб Сталін не запідозрив двох західних лідерів у «змові» проти нього. Він вважав, що найкращою стратегією за цих обставин було не проводити передконференційну зустріч. Однак Черчилль активно спонукав президента до вироблення спільної стратегії. Виявилося, що Черчилль виграв битву, але програв війну: Рузвельт приїхав на Мальту, але влаштував свій графік так, щоб не залишити часу для дискусії по суті. Болен уважав, що важливішим, ніж занепокоєння президента щодо можливої реакції Сталіна, було його «загальне бажання уникати жорстких позицій та імпровізувати на місці, спираючись на власну інформацію та настрій іншої сторони»[43].
Черчилль фактично залишився на самоті. Головна мета британської зовнішньої політики в Ялті була такою ж, як і за часів наполеонівських війн: запобігти пануванню в Європі єдиної сили, яка, взявши контроль над західною частиною континенту, становитиме смертельну загрозу для Великої Британії. У численних промовах Черчилль подавав цю політику з точки зору британської боротьби з тиранією та агресією. Силою із загальноєвропейськими орієнтирами в перші десятиліття ХХ століття була Німеччина, і Британія опинилась у союзі зі східним сусідом Німеччини, царською Росією. Із поразкою Німеччини в Першій світовій війні та підйомом комунізму в колишній Російській імперії Радянська Росія посіла місце Німеччини як загроза для європейської стабільності, а Черчилль розпочав активну антикомуністичну кампанію і всередині Британії, і за її межами; на той час він уважав «червону загрозу» набагато небезпечнішою для Європи, ніж німецький імперіалізм.
Нацистський режим відродив німецьку загрозу, і Черчилль був одним із перших, хто застерігав своїх співвітчизників про зростання сили Німеччини. «[Ми] пройшли жахливу віху в нашій історії, коли вся рівновага Європи порушена», — заявив він після Мюнхена. Черчилль ніколи не змінив свою точку зору на комунізм як небезпечну загрозу і не занижував загрозу від його транснаціональних закликів для європейського статус-кво, але після нацистського вторгнення в СРСР у червні 1941 р. він утамував власну антикомуністичну риторику. На кону опинився не тільки захист британських інтересів за кордоном, а й саме виживання Британії. Поборювати одну тиранію за допомогою іншої видавалося правильним[44].
На час проведення Ялтинської конференції війна проти Німеччини здавалася практично виграною, багато в чому завдяки радянським перемогам, але на сході поставав черговий потенційний господар Європи, і Черчилль не збирався покидати поле дипломатичної боротьби без бою. Для британців питанням першорядного значення стало майбутнє Польщі, і не тільки тому, що це була країна, на захист якої Велика Британія офіційно оголосила війну Німеччині. У баченні повоєнної Європи, яке поділяли Черчилль та його радники із зовнішньої політики, Польща мала служити оплотом проти радянського розширення на Захід. Іншим важливим елементом стратегії Черчилля була потужна Франція: разом із сильною Польщею вона стримувала б відновлену Німеччину. Щоб зберегти баланс сил у Європі, Німеччина мусила бути ослаблена, але не повністю зруйнована чи розчленована. Це була складна гра, але Велику Британію підготували до неї століття залучення до континентальної політики. Та проте Велика Британія почувалася занадто слабкою, щоб виграти гру самостійно: американська допомога була необхідною[45].
Уряд США не хотів утручатися у візантійську політику Європи, оскільки американці не мали досвіду в подібних дипломатичних іграх і зневажали саму ідею міжнародного порядку, що базується на балансі сил. Їхня країна не була островом біля європейського узбережжя; отже, вони могли дозволити собі менш утилітарну стратегію в Європі. Крім того, після закінчення бойових дій, відповідно до загальноприйнятого переконання того часу, американська громадськість не терпітиме присутності американських військ у Європі тривалий час. Британія розглядалася
