Засвідчення - Джефф Вандермеєр
Більшість цього Керманич переповів Голосу, з відчуттям марноти марнот, що дедалі наростало. Мовлене являло небагато сенсу чи новин; він просто нанизував слова, аби щось сказати. Не сказав він Голосові, що для опису Нуль-зони деякі вчені зазвичай уживали слова «екологічне благодіяння», з тривожним деморалізувальним підтекстом: «Чи маємо ми з цим боротися?» Судячи з усього, це була «незаймана пустеля» — людські токсини там наразі відсутні.
— ПРОКЛЯТТЯ! — заволав Голос наприкінці звіту Керманича, уриваючи його невпинне бубоніння на задньому плані… і Керманич на секунду відсмикнув від вуха мобільний телефон, не знаючи, що сталося, але потім розчув: — Вибачте. Пролив каву на себе. Доповідайте далі. — Та кава трохи зіпсувала в уяві Керманича образ Голоса як мегалодона, тому на мить він утратив нитку оповіді.
Коли він скінчив звіт, Голос просто кинувся в атаку, начебто починаючи знову:
— Який ваш психологічний стан на цей момент? Чи все гаразд у вас удома? І чого, на вашу думку, це вимагатиме?
На яке саме питання відповідати?
— Оптимістичний? Але доки вони не отримають більше вказівок, структури та ресурсів, я мало що знатиму.
— Яке ваше враження від попередньої директорки?
Загреба. Ексцентрик. Загадка.
— Тут складна ситуація, і я тут лише перший де…
— ЯКЕ ВАШЕ ВРАЖЕННЯ ВІД ПОПЕРЕДНЬОЇ ДИРЕКТОРКИ? — Крик із виттям, ніби жорства здіймається буревійною зливою.
Керманич відчув, як йому калатає серце. Раніше в нього були боси, які не могли стримати люті, але той факт, що такий самий — на іншому кінці зв’язку мобільного телефону, не приносив полегшення.
І ось вона полилася, його думка-зародок.
— Вона геть утратила перспективу. Загубила нитку. Її методи украй ексцентричні, і потрібен певний час, щоб їх розгадати…
— ГОДІ!
— Але, я…
— Не паплюжте небіжчиці. — Цього разу шепіт, наче галька котиться. Навіть крізь фільтр просочилося жалобне почуття скорботи, або, можливо, Керманичеві це просто здалося.
— Так, пробачте, це просто так…
— Іншим разом, — промовив Голос, — сподіватимуся, у вас буде щось цікаве для мене. Щось мені не знане. Спитайте заступницю директора про біологиню. Наприклад. План директорки щодо біологині.
— Так, тут є слушність, — погодився Керманич, але просто сподіваючись від’єднатися. Раптом йому спало на думку: — О… щодо заступниці директора… — Він докладно оповів проблему, яка трапилася вранці з відсилкою антрополога й топографа, а також проблему з Ґрейс: заступниця точно має контакти з Центром, які можуть завдати неприємностей.
Голос мовив:
— Розгляну. Владнаю, — а потім заходився гундосити казання, яке звучало, мов заздалегідь записане, бо було тягучо-нудне: — І пам’ятайте: я завжди пильно стежу. Тому справді думайте над тим, чого я не знаю.
Клац.
А таки була одна річ, яку повідомили йому науковці, корисна й несподівана, але він не розповів її Голосові, бо її можна було скваліфікувати як Загальновідоме Таємне Знання.
Намагаючись відволікти уяву від проваленого експерименту з білими кролями, Керманич поцікавився щодо того, які на даний момент є теорії про межу — хоч би як обурливо це звучало.
Чіні раз чи два бухикнув, озирнувся, а потім сказав:
— Мені хотілося б говорити про це визначеніш і точніш, але, знаєте, ми багато сперечаємося, бо стільки невідомих… але, ну, добре, сам я не вірю, що ця межа конче пов’язана з тим джерелом, яке трансформує Нуль-зону.
— Що?
Чіні насупився, скорчивши гримасу.
— Звичайна відповідь, я вас не звинувачую. Але я маю на увазі… немає жодних доказів того, що ця… наявність… у Нуль-зоні теж генерувала межу.
— Я зрозумів це, але…
Тоді озвалася Девідсон:
— Ми не могли перевірити межу так добре, як зразки, узяті із самої Нуль-зони. Але ми змогли зчитати дані з Нуль-зони: межа досить відрізняється побудовою, щоб підкріпити цю теорію. Можливо, Нуль-зону створила одна Подія, а потім невидиму межу створила зовсім інша Подія, але…
— Вони не взаємопов’язані? — недовірливо урвав Керманич.
Чіні похитав головою.
— Ну, хіба в тому, що ця Подія Номер Два — майже напевно є реакцією на Подію Номер Один. Але може бути ще одне… — Керманич знову відзначив подумки небажання вимовити слова «інопланетне» або «щось» —…що створило цю межу.
— Що означає, — сказав Керманич, — ніби ця гіпотетична сутність — або суб’єкт — намагалася запобігти впливу Події Номер Один?
— Точно, — мовив Чіні.
Керманич знову притлумив у собі сильний поштовх просто підвестися та піти, вийти звідціля через парадні двері й ніколи більше сюди не повертатися.
— I, — промовив він, розвиваючи цим словом тему, розгортаючи ним розмову, — а як щодо шляху до Нуль-зони, через межу? Як ви це створили?
Чіні насупився, обдарував колег безпорадно-благальним поглядом, а потім, коли ніхто з відділу не ринувся до битви, напружив іксоподібні зморшки в себе на обличчі.
— Ми його не створювали. Ми його знайшли. Одного разу. Він просто… був там.
І тоді Керманича охопив гнів. Почасти через Ґрейс, чий вступний інструктаж був такий розпливчастий… а чи він сам наробив забагато припущень? Але переважно тому, що Південний Округ виряджав то одну експедицію, то наступну крізь двері, які сам не створював, у казна-що, сподіваючись, що якось воно буде, що вони повернуться назад, що ті білі кролі не випарувалися на атоми, а відродилися у первісному стані, в муках та болю агонії.
— Сутність Номер Один чи Сутність Номер Два? — спитав він у Чіні, бажаючи, щоб на його місці виявилася біологиня, бо вже міркував над новими питаннями для неї.
— Що?
— Яка саме Подія-творець відчинила двері на межі, як ви гадаєте?
Чіні стенув плечима.
— Ну, боюся, це неможливо сказати. Бо ми не знаємо її головної мети: дозволити чомусь увійти туди — чи вийти звідти.
Або і те, і те. Або Чіні не знає, про що каже.
Керманич перехопив заступницю директора, торуючи собі шлях одним із численних коридорів, які, на його думку, геть не були пов’язані між собою. Він намагався знайти кадрову службу, щоб отримати документи, але ж карта в голові досі ще не склалася, і незмінним лишався тільки телефонний дзвінок від Голосу.
Уривки розмов, підслуханих у коридорах, не допомагали, вказуючи на
