Засвідчення - Джефф Вандермеєр
— Це шанс змінити життя на краще, — сказала вона. — Це шанс стерти минуле.
Минуле. Що саме з минулого? Робота на півночі була його десятим призначенням протягом цих приблизно п’ятнадцяти років, а отже, посада у Південному Окрузі — одинадцята. Безліч було причин, завжди були причини. Або причина в його випадку.
— Що мені доведеться робити? — Якщо йому доводиться витягувати з неї інформацію, він знав, що це може виявитися не його мрією. Але його вже стомило одноманіття нинішньої посади, яка пов’язана не так із ремонтом, як із фарбуванням фасадів. Стомила й офісна політика.
Можливо, поклавши руку на серце, саме в цьому завжди й полягала його проблема?
— Чи чув ти щось про Південний Округ?
Він чув, головним чином від кількох колег, які там колись працювали. Непевні натяки, начебто, за домовленістю, картинка[8] екологічної катастрофи. Чутки про низку колишніх наказів, у кращому разі, ексцентричних. Чутки, зі значними варіаціями, незалежно одна від одної — про те, що до цієї історії можна ще щось додати. Але ж так завжди. Почувши, як мати промовляє ці слова, не знав, хвилюється він, чи ні.
— Але чому я?
Усмішка, яка випереджала її відповідь, виражала тінь смутку чи жалю, або щось інше, і це змусило Керманича відвернутися. Коли вона виряджалася на завдання, то, доки не покинула їх назавжди, мала короткий період на написання йому від руки довгих листів — майже так само, як він не мав часу чи потреби їх читати. Але тепер він майже бажав, аби вона написала йому в листі про цей Південний Округ, не розповідаючи особисто.
— Бо вони скорочують цей відділ, і, хоча ти цього не знаєш, твою голову можуть покласти на плаху. І це для тебе буде смертельним ударом.
Щось забулькотіло внизу його живота. Інша зміна. Інше місто. Ніколи не буде жодних шансів досягти рівноваги. Істина полягала в тому, що після того, як Керманич долучився до цієї роботи, він уже рідко почувався спалахом світла. Він часто відчував тягар і усвідомлював, що й мати, напевно, відчуває те ж саме. І що вона просто удає цю відчуженість, легкість, приховуючи від нього тягар інформації, історії та контексту. Усе те, що каменем тягне вниз, навіть якщо збалансоване електричним відчуттям перебування на межі, де дізнаєшся таке, чого більш ніхто й не знає.
— І це єдиний варіант? — Звісно, так і є, бо інших варіантів вона не згадала. Звісно, так і є, — адже вона подолала такий шлях не для того, аби просто сказати «привіт». Він знав, що є паршивою вівцею в стаді, що його кепське кар’єрне зростання відбилось і на матері. Не знав, яку міжусобну боротьбу вона веде на вищих рівнях секретних відділів, настільки віддалених від рівня його доступу, от ніби тамтешні можновладці витають у хмарах, серед янголів.
— Можливо, це несправедливість, Джоне, я знаю. Але це може бути й твій останній шанс, — промовила вона, вже без усміху. Взагалі без усміху. — Принаймні це той останній шанс, який я змогла вишукати для тебе.
Для постійної посади — для того, щоб остаточно припинити його кочування? А чи взагалі? Аби зберегти опору в агенції — для самої себе?
Він не наважувався спитати — стримував холодний буремний страх, який вона занадто глибоко увігнала в нього. Він не знав, що йому треба останнього шансу. Страх пронизав так глибоко, що більшість інших питань просто вилетіла з голови. У нього не було жодної миті зосередитися на них. Чи прибула вона сюди зовсім не для того, аби принести синочкові користь? Можливо, їй просто треба, щоб він сказав «так»?
Дражливий гачок, щоб урівноважити його страх, безтурботно закинуто, ще й ідеальної нагоди:
— Хіба ти не хочеш знати більше, ніж я? То й знатимеш, якщо обіймеш цю посаду.
І він нічим не міг заперечити. Це була правда.
Він хоче.
Вона обійняла сина, коли він сказав: «так», він хоче до Південного Округу, — і її вчинок вельми його здивував.
— Чим ти ближче, тим безпечніш для тебе, — прошепотіла вона йому на вухо. Ближче до чого?
Від неї невиразно пахло дорогим парфумом, ароматом, трохи схожим на дух від сливових дерев, що росли в них на задньому подвір’ї маленького будиночку, де жила вся їхня родина, доки кревні не розділились і не подалися на північ. Маленький садочок, про який він згадав тільки тепер. Поставили гойдалку. Сусідський маламут,[9] який вічно зненацька нападав на нього і впівсили ганяв хідником.
Коли ж у нього таки виникли запитання, було вже пізно. Вона надягла пальто й подалася геть, от ніби її ніколи тут і не було.
Безперечно, ніде не було жодного запису про її прибуття чи відбуття.
Сутінки, ця призвістка щонічного полегшення від спеки, уже опустилися на Гедлі, коли він звернув на під’їзну доріжку. Житло, яке він орендував, стояло приблизно за милю звідти на положистому схилі пагорку, що збігав до річки. Невеликий кедровий будинок на 1300 квадратних футів,[10] пофарбований ясно-синьою фарбою, з білими віконницями, трохи перехнябленими від спеки. Усередині були дві ванні кімнати, спочивальня, вітальня, кухня, а також кабінет, а ще — засклена лоджія з виходом на патіо. Усередині все було оздоблено перенасиченим, надмірним, та все ж таки затишним «шиком фамільних цінностей». Перед будинком — сад із травами й петуніями, які захоплювали маленьку діляночку газону, що виходив на під’їзну доріжку.
Коли він наблизився до парадних дверей, з кущів збоку вистрибнув Ель Чорізо,[11] кинувшись йому під ноги. Ель Чорізо був величезним чорно-білим котищем, конем-ломовиком родини котячих, а прізвиськом наділив його Керманичів батько. У сім’ї відгодовувалася свиня на ймення Ель Ґато,[12] тож це був такий собі своєрідний батьківський жарт. Керманич завів собі цього кота як домашню тварину роки зо три тому, коли батько вже надто страждав од раку, й Ель Чорізо став йому тягарем. Він завжди був домашньо-вуличним котом, і Керманич дозволяв йому таким лишатись і у нових пенатах. Мабуть, це було правильним рішенням. Ель Чорізо, або «Чоррі», як
