Засвідчення - Джефф Вандермеєр
— Ці двері завжди відчинені, Вітбі? — спитав він.
Вітбі, здається, вирішив, що небезпечно ворожити на кавовій гущі, але повагався, перш ніж відповісти:
— Так колись було для заднього ходу споруд — двері поставили тільки рік чи два тому.
Це змусило Керманича здивовано замислитися: а для чого ж використовували це місце рік тому? Як танцювальну залу? Для весіль і відзначення бар-міцва? Імпровізованих військово-польових судів?
Їм обом довелось нахилитися, щоб увійти, але тільки щоб одразу ж наштовхнутися на два подібні до космічних повітряні шлюзи — безперечно, для захисту від забруднення. Двері головного входу були розчахнуті й світилися зсередини надзвичайно сліпучою білиною, що, з якоїсь причини, відмовлялася визирнути за незахищені захисні двері.
По мурах, на висоті плеча, обидві кімнати були оснащені численними довгими чорними рукавичками, підвішеними таким чином, що Керманич міг подумки назвати їх не інакше, як пригнобленими. Він ніби відчув, як дуже давно людські руки й плечі не оживляли їх. Якийсь своєрідний мавзолей, поховання цікавості й належної сумлінності.
— Нащо це, Вітбі? Щоб гостей одлякувати?
— О, ми ними тисячу років не користувалися. Не знаю, чому їх тут залишили.
Та й далі все було не набагато краще.
3. ОБРОБКА
Згодом, повернувшись до свого кабінету, залишивши Вітбі в його власному світі. Керманич знову пройшовся кабінетом на предмет виявлення жучків. Потім підготувався зателефонувати Голосу, який вимагав регулярних звітів. Для цього Керманичу надано окремий мобільний телефон — аби ще більшим напхом напхати й зробити важчою його торбину. З десяток разів, коли він розмовляв із Голосом у Центрі, перш ніж вирушити до Південного Округу, він (вона) міг (могла) бути десь поруч. Він (вона) міг (могла) весь час спостерігати його через приховані камери. Або перебувати за тисячу миль: далекий оперативний працівник, лише для роботи з одним агентом.
Керманич не густо міг пригадати з того, хіба що сиру інформацію із попереднього часу, але від розмови з Голосом він просто ціпенів. Аж пітнів увесь, до спідньої майки, набираючи номер після того, як перевірив коридор, а потім замкнув двері. Ні мати, ні Голос не казали йому, на що саме очікують від кожного звіту. Мати казала, що Голос може змістити його з посади без консультації з нею. Керманич сумнівався, чи це так, але наразі вирішив вірити в її правдивість.
Голос, як завжди, звучав грубо й спотворено, завдяки фільтру. Замасковано виключно для безпеки або тому, що Керманич міг його розпізнати?
— Ти, напевно, ніколи не з’ясуєш ідентичності Голосу, — сказала синові мати. — Тобі треба викинути це з голови. Зосередься на тому, що перед тобою. Роби те, що ти робиш найкраще.
Але що саме? І як він своєю роботою змусить Голос подумати, що добре попрацював? Він уже уявляв собі Голос як мегалодона[6] або левіафана, уміщеного в мозковій водоймі чи резервуарі, в якомусь льосі чи таємному лабіринті, про котрі ніхто й гадки не має, навіть якщо й надалі практикуються подібні ритуали. Узагалі ж це скойкова водойма, авжеж. Або смердюча водойма. Керманич сумнівався, чи Голос або його мати вважатимуть за потрібне відзначити це уподібнення бодай смішком.
Голос називав Керманича справжнім його ім’ям, що того спочатку знічувало, от ніби той Голос так глибоко занурився в «Керманича», що те ім’я могло належати й комусь іншому. Він не міг утриматися, щоб не постукувати, звітуючи, лівим указівцем по вимочці на столі.
— Звітуйте, — сказав Голос.
— Яким чином? — спитав Керманич негайно і, направду кажучи, безглуздо.
— Було б добре словами, — озвався Голос, зі звучанням, схожим на рипіння жорстви під чобітьми.
Керманич заглибився у резюме свого досвіду, зазираючи у такі надра, в які тільки міг, — резюме, що почалося від підсумкової характеристики стану речей Південного Округу. Але десь усередині почав утрачати нитку чи то поштовх: чи повідомляв він уже про жучків у своєму кабінеті? — і Голос урвав його:
— Розкажіть мені про науковців. Розкажіть про науковий відділ. Ви познайомилися з ними сьогодні. Який наразі стан речей?
Цікаво. Чи не означає це, що Голос має ще одну пару очей у самому Південному Окрузі?
Ну то Керманич і розповів Голосові про свої відвідини наукового відділу, хоча й приховав свої думки, огорнувши їх дипломатичними висловами. Якби це мати допитувала його, то Керманич сказав би, що науковці перебувають у цілковитому сум’ятті та безладді — завеликому навіть як на науковців. Керівник відділу, Майк Чіні, був кремезний білий коротун років за п’ятдесят, у мотоциклетній куртці, футболці та джинсах; сиве волосся вилискувало сріблом, а голос — гучний, лункий та веселий. Акцент у нього північний, але подеколи врізноманітнюється перейнятою тут південною протяглою вимовою. Зморшки навколо рота й кути брів начебто ладналися оформити його обличчя як літеру «X» — фатум, з яким той невсипуще боровся, бувши з тих, хто постійно всміхається.
Його заступниця, Дебора Девідсон, була ще й фізичка: шкіра та кістки, за статурою мов бігунка, але насправді вона всю свою вагу викурила сигаретами. Д. Д. пересувалася рипляче: в червоній картатій сорочці з короткими рукавами та брунатних вельветових штанях в обтяжку, перехоплених товстим, широким шкіряним ременем. Більшу частину цього вбрання ховав чорний піджак із широчезними підкладними плечима. Потиск руки у цієї Девідсон, якого Керманич ніяк не міг здихатися, коли знайомився з нею, нагадував холодну, дохлу рибу.
Одначе здатність Керманича всотувати нові імена так і урвалася на пані Девідсон. Непевними кивками він привітав наукового співробітника-хіміка, а також епідеміолога, психолога та антрополога, які теж умостилися в крихітній конференц-залі. Спочатку Керманич сприйняв цю комірчину як зневагу, але, ще й не встигнувши додумати, збагнув, що помилився. Ні, вони просто поводились як кіт перед більшим хижаком — просто намагалися здаватися йому більшими, задля цього й применшуючи довкілля.
Ніхто з цих «додатків» не мав багато чого додати, хоча Керманич і відчував, що віч-на-віч кожен міг би виявитися відкритішим та комунікабельнішим. Натомість із колективної зустрічі вийшло саме дуетне шоу Чіні та Девідсон, ну, плюс іще «паровозик» кількох антропологів. Варто було їм заговорити, як стало зрозуміло: якби їхні наукові ступені були медалями, ці вчені почіпляли б відзнаки на створену спеціально для науковців квазівійськову форму — наприклад, на лабораторні халати, яких весь час бракувало. Але він збагнув імпульс, збагнув,
