Засвідчення - Джефф Вандермеєр

— Ніхто? — хитро перепитав Керманич.

— Більшість.

— Значить, і заступниця директора?

Вітбі стривожено глянув на нього. Але його мовчання було досить.

Директорка надовго примостилася у Південному Окрузі. Тінь її падала на довгі межі. Навіть пішовши, вона певним чином зберегла вплив. Певно, на Вітбі це не дуже впливає. Але Керманич усе одно відчув цей вплив. Уже не раз ловив себе на дивній думці: що директорка визирає на нього з очей своєї заступниці.

Ліфти не працювали, і їх не полагодять, доки за кілька днів не прийде фахівець з армійської бази, тому працівники спускалися східцями. Щоб дістатися до східців, треба було описати криву до U-подібної будівлі, до бічних дверей, які відчинялися на паралельний коридор, приблизно футів п’ять завдовжки, де підлога вкрита таким самим зеленим килимом, який знецінював усю цю будівлю. Сходинки очікували наприкінці коридору в широких дверях, що обертались і більше пасували бійні або пункту швидкої допомоги. Вітбі, геть не у своєму стилі, відчув потяг проскочити у ці подвійні двері так, ніби вони обидва — рок-зірки, що вибігають на сцену, — або, може, щоб попередити колег, які заклякли потойбіч, — а потім лякливо заціпенів на місці, доки Керманич обмірковував свій перший крок.

— Нам сюди, — сказав Вітбі.

— Я знаю, — мовив Керманич.

За дверима вони раптово відчули вільне падіння: зелений килим урвався, обернувшись бетонною доріжкою, яка вела до короткого спуску, що увінчувався східцями — а потім заглиблювалась у сутінь, створювану тьмяними білими галогенами на стінах і помережану пунктиром блимання червоних сигнальних лампочок. Усе це — під високим склепінням, яке обрамляло те, що здавалося скоріше рукотворним гротом або товарним складом, аніж спуском до льоху. Бильця над сходинками, під сором’язливими лампочками, виблискували променистими іржавими плямами. Прохолодне повітря, коли вони спускалися, нагадало йому екскурсію учнів середньої школи до природознавчого музею зі штучно створеними печерними лабіринтами, призначеними для імітації сьогодення, окрасою яких були — без жодної послідовності: допотопні копії доісторичного гігантського лінивця і гігантського панцерника, — мегафауни, яка звернула явно не туди.

— Скільки ж людей у науковому відділі? — спитав він, акліматизувавшись.

— Двадцять п’ятеро, — відповів Вітбі. Хоча правильна відповідь була б: дев’ятнадцятеро.

— А скільки у вас було п'ять років тому?

— Приблизно стільки. Може, ще кілька.

Правильна відповідь: тридцять п’ятеро.

— А часто тут звільняються?

Вітбі знизав плечима.

— У нас є кілька стійких прибічників, які завжди будуть тут. Але приходять і багато нових людей, зі своїми ідеями, та це нічого не змінює. — Його тон мав на увазі, що ці новачки або йшли звідціля, або доходили… та до чого доходили?

Керманич дав затягнутися мовчанню, і тишу порушували тільки їхні кроки. Як він і гадав, Вітбі не сподобалося це мовчання. За хвилину він промовив:

— Пробачте, пробачте. Я не хотів натякнути на щось таке. Іноді просто руки опускаються, коли приходять нові люди і хочуть змінити речі, не знаючи… нашої ситуації. Почуваєшся, начебто вони просто спершу прочитали інструкцію… якби та інструкція в нас була, маю на увазі.

Думки Керманича плуталися, і він відповів непевним звуком. Почувався так, ніби вклинився поміж Вітбі та іншими під час їхньої сварки. Чи не був Вітбі певною мірою новим голосом? Чи не є він новим Вітбі щодо всього Південного Округу, а не просто наукового відділу?

Вітбі просто на очах блід, уже видавався майже недужим. Він дивився на якусь середню відстань, а ноги його бездумно відміряли кроки. Щокроку він здавався дедалі хворішим. Він перестав казати «сер».

Керманича охопили якась жалість чи співчуття; він не знав, що саме. Можливо, Вітбі допоможе зміна теми розмови?

— Коли востаннє ви отримали новий зразок із Нуль-зони?

— Приблизно п’ять-шість років тому.

У Вітбіному тоні звучало більше довіри, коли не безперечності, й мав він слушність. Адже минуло шість років, відколи у Південному Окрузі отримували щось нове з Нуль-зони. Окрім назавжди змінених членів одинадцятої експедиції. Лікарі та вчені обстежували їх та їхній одяг, щоб не знайти… нічого. Нічого вкрай незвичного. Тільки одну аномалію: рак.

Жодне світло не проливалося на льох, окрім того, яке науковий відділ сам собі створив. Вони мали свій власний генератор, систему фільтрування й зберігання харчів. Безперечно, це якийсь старомодний імператив, який зводився до фрази «у надзвичайній ситуації рятуйте вчених». Важко уявлялися Керманичеві ті перші дні, коли уряд за зачиненими дверима перебував у панічному страху, а люди, які працювали у Південному Окрузі, вважали: те, що бодай раз ступило на забуте узбережжя, невдовзі зверне увагу на них і на те, що далі, в глибинці. Але вторгнення так і не відбулося, і Керманич замислився: чи не з цього провалу похмурих сподівань і почався занепад Південного Округу?

— Чи подобається вам тут працювати, Вітбі?

— Чи подобається? Так. Мушу визнати, що це часто захоплює і, безсумнівно, кидає виклик. — Вітбі аж упрів: утер із чола краплини поту.

Це дійсно може бути захопливим, але Вітбі переніс, як свідчать протоколи, стійкий спазм щодо переведення на іншу роботу років три тому: спочатку раз на місяць, а потім — що два місяці, як уривчасті сигнали «SOS», аж доки й перетворився на ніщо, неначе вирівняна лінія ЕКГ. Керманич схвалив цю ініціативність, хай і з таким почуттям розпачу, яке вкладалося у стільки спроб. Вітбі не хотів загрузнути в тутешній драговині так само явно, як Ґрейс та інші не хотіли його звільняти.

Можливо, це був його універсалізм, бо Керманич ясно розумів, що науковий відділ, як і будь-котру частину Південного Округу, «розбирають на деталі», як визначила б це його мати: антитероризм і Центр. За даними протоколів штату, колись тут було сто п’ятдесят науковців, які відповідали за майже тридцять дисциплін і декілька підрозділів. Тепер на все це населене примарами місце було тільки шістдесят п’ятеро людей. Навіть подейкували — Керманич знав це — про переміщення, хіба що будівля була занадто близько до межі, аби слугувати ще для чогось іншого.

Той самий дешевий сопух гниття наздогнав його знову, от ніби прибиральник має доступ до всього помешкання.

— Чи не занадто сильний тут запах прибирання?

— Запах? — Вітбі крутнув головою; очі його здавалися величезними від кіл під ними.

— Дух прогірклого меду.

— Я нічого такого не чую.

Керманич насупився — швидше від гарячкування, висловленого Вітбі, аніж від чогось іншого. Ну, аякже. Вони призвичаїлися до цього. Це наймізерніше з його завдань, але він визначив подумки: дозволити замінити мийний засіб на щось органічне.

Коли вони обійшли ріг, який здавався занадто